Глава 3

— Сидіти! — гримає Леонід, помітивши, що я заметушилася в спробі встати зі стільця й ​​залишити студію. — Ти нам ідеально підходиш, просто він, — чоловік киває на вихід, — зі своїми тарганами.

Я чудово знаю, які саме таргани в Руслана в цю мить, але мовчу та киваю, продовжуючи сидіти на стільці.

Леонід виходить зі студії, і я все ж таки підводжуся. Ніхто з присутніх не зможе заборонити мені піти, тому я боягузливо біжу до виходу, щоб сховатися від зустрічі, що застала мене так зненацька. Я не хочу бачитися з Русланом, розмовляти, мене кидає в жар і в холод від однієї його присутності, тому втекти — ідеальний варіант у цій ситуації.

Варто мені вийти, як я чую безапеляційне:

— Мені похер, що вона нам підходить, Леоніде, — голосно, ніби з надією, що я почую цю розмову, вимовляє Руслан.

Я завмираю там, куди вийшла, і навіть несвідомо роблю кілька боязких кроків до дверей праворуч, звідки чую голоси.

— Ні, ти не розумієш, — крізь лють вимовляє Леонід. — Вона не просто нам підходить. Вона ідеальна. Ми її, мать твою, чекали майже годину.

— Її чекали ви, — з осмішкою. — Знайдете іншу, ця нефотогенічна.

Я ковтаю клубок, який з’явився в горлі нізвідки, і від образи відчуваю, як до очей підкочують сльози. До біса, якомога далі звідси. Нехай і далі мене ненавидить, так мені, принаймні, спокійніше жилося.

— Добре, — погоджується Леонід. — Я погоджуся з тобою, коли побачу фотографії. Згода? Зроби кілька пробних знімків.

Мені стає погано.

— Ні, не згода, Леоніде. Я сказав, що не буду її фотографувати. Вона ніяка.

Наступні їхні слова я не чую, тому що голоси стають приглушеними. Вирішую піти, але саме в цю мить двері відчиняються і на порозі з’являються вони обидва.

— Вибачте, — белькочу, намагаючись не дивитися на Руслана. — Мені потрібно йти.

— Куди? — дивується Леонід, зупиняючи мене тим, що перехоплює під руку. — Зробимо кілька пробних знімків, якщо все добре, сьогодні ж підпишемо контракт.

Мені здається, я чую скрип зубів за спиною, так сильно Руслан стискає від невдоволення щелепи. Леонід підштовхує мене в студію, допомагає сісти на стілець і тільки після цього наважуюся подивитися в бік встановленої камери. Руслан на мене не дивиться, цілеспрямовано уникає, щось налаштовує в камері, крутить об’єктив, про щось перемовляється з дівчиною, яка стоїть поруч і дивиться на нього, як на принца.

— Рус, це всього лише пробні знімки, — з усмішкою на обличчі вимовляє Леонід, але після погляду, спрямованого на нього, миттю замовкає й робить характерний жест рукою, ніби затуляє собі рот.

Я глитаю, коли Руслан повертається до мене й дивиться поверх камери. Ковзає по мені поглядом і, стиснувши щелепи, схиляється до об’єктива. Не знаю, яких зусиль йому коштує дивитися на мене так близько, помічати кожну деталь і ваду тіла, але я ніяк не можу розслабитися. Тілом пробігає озноб, коли я намагаюся встати в хоч якусь позу та… усміхнутися.

— Вона дерев’яна, — за кілька знімків констатує факт Руслан.

Зараз я зовсім не ображаюся, тому що дійсно себе такою відчуваю. Тіло скуте його поглядом, нехай він і дивиться крізь об’єктив. Поворухнутися вкрай складно, не кажучи вже про те, щоб усміхатися в камеру та позувати.

— Я б теж деревом був, знаєш, — не вгамовується Леонід. — Після того, що ти тут влаштував.

Руслан злий. Навіть із відстані кількох метрів я бачу це занадто чітко: його ніздрі роздуваються, рот розтягується в кривій посмішці, а очі гарячково блищать. Він не хоче мене знімати, тому що я зрадила йому? Чи тому що я справді така… дерев’яна та «ніяка». Може, він говорить це не тому, що йому досі боляче, а через те, що за шість років бачив моделей гарніших, розкутіших і яскравіших?

— Я зробив із цим виразом обличчя вже три фото. В одній і тій же позі, — гарчить Руслан. — Моя справа зробити фотки, а вона ж навіть не намагається позувати.

Він усе вирішує через Леоніда, хоча на моїх попередніх фотосесіях у нас із фотографом завжди був зворотний зв’язок. Він фактично командував мною: куди повернути голову, чого додати більше, пристрасті, вогню, сексуальності або, навпаки, скутості. Руслану ж, здається, начхати, як я буду позувати й чи взагалі буду усміхатися в камеру. Леонід сказав, що він найкращий? Тоді він дійсно не хоче знімати саме мене.

Чому?

Тому що пам’ятає мою зраду і йому боляче?

Чи тому, що йому просто неприємна моя присутність?

— Вибачте, Леоніде, ми можемо залишитися з фотографом наодинці.

Я не вірю, що сказала це, але присутні швидко збираються й залишають приміщення студії.

— Удачі, — буркоче Леонід, звертаючись чи то до мене, чи то до Руслана.

Коли за ним зачиняються двері, я здригаюся й більше не відчуваю тієї впевненості, яка була кілька хвилин тому. Мені відчайдушно хочеться провалитися крізь землю, тому що він дивиться так, ніби йому все ще не байдуже. І минулі роки зовсім нічого не значать, тому що в його очах чітко читається буря емоцій.

— Давай відразу з’ясуємо, — Руслан першим порушує мовчання. — Я не буду знімати тебе, навіть якщо вони скажуть, що фотографії ідеальні. Тому пропоную зробити максимально страшний вираз обличчя й зі спокійною душею залишити цю компанію.

— У них один фотограф?

— Що? — з нерозумінням перепитує.

— Я запитала, у них один фотограф? Крім тебе більше нікому мене знімати?

Він сміється, закидає голову так, як і шість років тому, змушуючи мене затамувати подих і відчайдушно бажати підійти ближче, торкнутися його підборіддя, шиї, пройтися по них губами. Я хочу відчути смак його шкіри на язиці, повернути час назад і не боятися сказати правду. Адже ми могли… обдурити його батька. Разом ми б обов’язково щось вигадали, якби не мій страх за нього.

Я сильно стискаю руки в кулаки й вганяю відрослі до незвичної довжини гострі нігті собі в долоні, щоб прогнати бажання встати й доторкнутися до його. Навряд чи йому сподобається.