Глава 2

— Я сподіваюся, ти вже там? — запитує Соня в п’ятницю.

— Майже, — винувато відповідаю, розуміючи, що ще навіть не вийшла з дому, а сестра думає, що я вже сиджу й чекаю, коли мене покличуть.

— Ти ще не вийшла, так?

— Взуваюся.

— Якщо ти просреш цей контракт — провина на тобі, можливість я надала.

Вона вимикається, а я почуваюся винною через те, що запрацювалася і згадала про співбесіду в останню мить. Кинувши останній погляд у дзеркало й переконавшись у тому, що виглядаю цілком прийнятно, виходжу з квартири. Швидко зачиняю двері й спускаюся сходами. На вулиці на мене вже чекає таксі, водій відчиняє мені двері, допомагає сісти в салон і за якусь мить ми рушаємо з місця.

Я зовсім не спізнююся, але Соня має рацію: мені потрібно було приїхати заздалегідь і чекати, коли мене покличуть. Втратити контракт означає, що мені ще кілька років доведеться збирати на особисту квартиру, тому я нервово роззираюся навкруги й щоразу натискаю на смартгодинник, щоб переконатися, що все ж таки не спізнююся.

Коли автомобіль зупиняється біля входу великого бізнес-центру, я ледь не забуваю заплатити водієві, настільки поспішаю.

— Вибачте, — буркочу й залишаю йому щедрі чайові.

Ліфт на сьомий поверх підіймає мене шалено довго, тому коли я потрапляю в коридор, видихаю. На годиннику за п’ять хвилин третя, коли я підходжу до секретарки, яка сидить за стійкою.

— Доброго дня, мені призначено.

Вона не відповідає. Ковзає поглядом по моєму силуету, і знову утикається в комп’ютер, вдаючи, що мене тут не існує.

— Дівчи…

Договорити не встигаю, тому що десь праворуч відчиняються двері й звідти виходить невисокий чоловік зі словами:

— Де ця Скворцова?!

— Я тут! — миттю поспішаю йому назустріч. — Тільки-но прийшла.

Він окидає мене поглядом, довго затримується на ногах, на талії, на грудях, завмирає на очах.

— Ідеально! — вигукує він і хапає мене за руку. — Нумо, ходімо, фотограф зачекався.

Я ледь переставляю ногами на високих шпильках, щоб встигнути за чоловіком. Він заштовхує мене в кабінет, але на цьому не зупиняється, тягне кудись убік. Там уже обладнана фотозона, стоїть зонтик для фотографування, кілька софтбоксів, яскраво горять лампи, на стіні висить моблок, а якщо говорити просто — біле полотно для фона. У центрі розміщені пуф і крісло, на яких мене, мабуть, будуть знімати. Я вже мовчу про безліч обладнання, половину з якого я не те, що не знаю, а навіть ніколи не бачила.

— Сідай! — наказує чоловік, розташовуючи мене в центрі під світлом ламп. — Ну? — він обертається до кількох присутніх. — Де він?

Про кого саме він говорить, не розумію, але видаю смішок, тому що мені вже подобається ця людина. Він смішно розмовляє й жестикулює, коли обурюється, його широке чоло складається в гармошку, а скроні вкриваються потом.

— Гаразд, познайомимося, якщо вже наш фотограф кудись випарувався. Я Леонід, — він простягає мені пухку долоню, у якій ховається моя маленька долонька.

— Анна.

— Та знаю я, — відмахується. — Чекаємо тебе вже хвилин двадцять.

— Мені призначили на третю, — виправдовуюсь.

Він сміється, від чого в куточках його очей збираються «гусячі лапки».

— Ти мені подобаєшся, — одразу говорить він. — Знаєш, за скільки сюди приходять, навіть якщо їм призначено на восьму вечора?

— За скільки? — одразу питаю, повністю захопившись його яскравим натхненним голосом і дзвінким заразливим сміхом.

— Та зранку! — заявляє. — Я кажу, йдіть додому, а вони стоять і чекають. Ти ж… — він вкрадливо мене оглядає. — Змусила всіх нас на себе чекати, тому не підведи.

— Я намагатимуся.

— Ну і? — він знову повертається до мовчазних людей за нашою спиною. — Ви знайшли його?

Вони розгублено хитають головами, хтось навіть кидається з боку в бік.

— Що стоїмо? Ведіть його сюди, скажіть, що модель прийшла.

Хтось тікає зі студії, а я раптом розумію, що абсолютно не нервую. Леонід настільки прихиляє до себе, що вже за п’ять хвилин знайомства я лунко сміюся над його жартами й спокійно чекаю фотографа. Навіть якщо я з якоїсь причини не підійду їм, мені буде шкода не стільки гонорару, скільки того, що я не встигла як слід поспілкуватися з Леонідом. Впевнена, у нього в кишені безліч історій, над якими б я досхочу насміялася.

Чоловік сідає на пуфик поруч, крекче, шипить, каже, що саме час звільняти цю безвідповідальну людину, але потім пом’якшується та каже:

— Ну ось як його звільнити? Він найкращий! Проте такі запити! Які в нього запити!

— Іде! — кричить хтось неподалік. — Йде.

— Ну слава Богу! — Леонід швидко встає, віддавлюючи своєю туфлею мою маленьку ніжку, взуту в човники на підборах і, навіть не вибачившись, йде до виходу.

Я зойкаю й швидко нахиляюся, щоб потерти ногу, коли чую знайоме:

— Вже прийшла? Ні про що ці моделі не думають.

Я завмираю в положенні баби-яги в ступці. Вдаю, що потираю ногу, хоча насправді просто не можу поворухнутися, точніше, боюся це зробити.

Судомно згадую, що мені говорила про компанію сестра. Що вона закордонна? Ні, ні, ні, нехай це буде просто міражем. Я хочу, щоб мені здалося, але коли я чую вже звернене до себе:

— Так фотки не вийдуть, Гюльчатай. Відкрий личко.

Мені стає погано. Тіло кидає то в жар, то в холод, мене всю сковує, думки плутаються й збиваються одна об одну. Я не знаю, куди бігти. Точніше, як втекти, щоб він не зрозумів, хто перед ним.

Я все ж випростовуюся й дивлюся на його потилицю, бо в цю хвилину він про щось розмовляє з Леонідом.

Мить.

Поворот.

Дикий удар серця, який погрожує розірвати мене зсередини. Він не дивиться на мене, відразу схиляється до камери.

Тук-бах. Тук-бах. Так грюкає моє серце від страху й радості.

Клацає спалах камери, я мружусь, а коли розплющую очі, наштовхуюсь на розлючений та ошелешений погляд Руслана, спрямований на мене. Він кілька разів кліпає, дивиться в камеру, знову на мене, мружиться й видає: