Глава 13

Після його слів усе стає… неважливим. Реальність розпливається перед очима, необхідність готуватися до перельоту відходить на задній план. Я гучно опускаю руки на стіл і дивлюся на Руслана.

Він змінився. Риси обличчя стали жорсткішими, з’явилася невелика щетина, яка повинна виглядати так, ніби він не голився кілька днів, але вона ідеальна. Рівні волоски вкривають поверхню шкіри, повторюють контур губ, доходять до щік і заповнюють усе підборіддя. Це його стиль, а не недбалість. З такою щетиною він був у першу нашу зустріч і ось зараз.

— Ти дивишся так, ніби вперше мене бачиш, — гмикає він і куточки його губ смикаються в осмішці.

— За шість років можна сказати й так, — я хочу вичавити щось на кшталт усмішки, але не виходить.

Я все ще дивлюся на нього.

На погляд карих очей, які дивляться на мене так… зухвало й допитливо водночас. На губи, форма яких нітрохи не змінилася, і мені досі хочеться їх цілувати й торкатися. Нерозумно й безнадійно вірити в те, що він коли-небудь дозволить це зробити…

Між нами прірва й він не повірить мені.

А єдина людина, яка могла сказати правду — померла.

— Припини дивитися так, ніби ти не знала.

— Я не знала.

— І чому я тобі більше не вірю?

Хочеться гарненько струснути його за комір бежевої сорочки, яка ідеально відтіняє його засмаглу шкіру, але я, звичайно ж, цього не роблю. Тільки дивлюся й до болю стискаю руки, щоб не зробити те, що хочеться.

— Йди, Руслане, — кажу втомлено й навіть знаходжу в собі сили кивнути на двері. — Нам більше немає про що розмовляти. Здамо тест, підтвердимо батьківство, в іншому… — я роблю паузу, щоб проковтнути й перевести подих. — Я не переїду до тебе й не буду робити видимість сім’ї. Ми нічим одне одному не зобов’язані, я доросла самодостатня жінка. Якщо ти не згоден…

Мені важко говорити, тому що будь-якої миті я можу розплакатися. Вдихаю повітря більше й продовжую далі:

— Ти можеш звернутися з результатом тесту до суду, вимагати зустрічей із донькою, втім, я не буду перешкоджати й так.

— Ти мене не зрозуміла, — холодно каже Руслан. — Я хочу, щоб донька жила зі мною.

— В нашій країні так склалося, що дітей частіше залишають із матерями. За винятком тих випадків, коли матір не в змозі виконувати свої обов’язки. Розплющ очі, Руслане, за кілька місяців ця квартира буде моєю, моя донька взута, одягнена, я годую її, граюсь із нею, роблю все, що можу, і в неї немає затримки в розвитку…

Мене знову починає трясти так сильно, що зуби цокотять. І я просто не можу опанувати себе. Встаю, щоб хоч трохи взяти себе в руки, але можу лише зробити кілька кроків і зупиняюся.

— Ти можеш спробувати відібрати в мене доньку, — кажу з тремтінням у голосі, але зараз мені начхати на це. — Але я зроблю все, що мені до снаги, щоб після цього ви більше ніколи не побачилися.

Я не розумію, як він опиняється поруч. Просто почуття геть атрофувалися й усвідомлення того, що відбувається — теж. Я тільки відчуваю його нав’язливий запах і руки, які боляче впиваються в мої плечі:

— Що ти, мать твою, несеш?

— Я не віддам тобі доньку! — підіймаю голову, але перед очима все розпливається від застиглих сліз.

— Я хіба казав, що збираюся її забрати?

Я фокусуюся на ньому поглядом і розумію, що він ледве стримується від того, щоб добряче мене струснути. Хочеться щось сказати, якось пояснити ситуацію, але я просто не можу, сльози починають градом котиться з очей, тіло тремтить від схлипів, і я смикаю плечима, щоб скинути його руки й обійняти себе. Щоб сховатися в кокон і вдати, що його тут немає. Він зник, пішов, його намалювала моя фантазія й мені час до психотерапевта.

Я тремчу від ридань і навряд чи я розумію, що опиняюся в обіймах. Мені просто на миті стає добре, тепло й затишно, тіло більше не здригається від дикого холоду, а руки самі тягнуться до широкої чоловічої спини. Я не розумію, чому Руслан мене обіймає, навіщо втішає і яких зусиль йому це коштує, просто… з вдячністю приймаю його плече й навіть дозволяю собі витерти сльози об його сорочку.

Ми обидва мовчимо.

Мені здається, що навіть настінні годинники, стукіт яких я завжди чула, зараз завмирають. Тіло огортає теплом, а серце турботою, якої в мене не було довгі шість років. Я раптом згадую, яким Руслан був тоді, як тремтливо ​​до мене ставився, як ледве відчутно торкався, боячись зробити боляче.

Його сильні руки й зараз м’яко обіймають мене за плечі, долоні ковзають по халату, і я буквально тону в ньому. Веду носом по сорочці, залишаючи вологі від сліз сліди, вдихаю його запаморочливий запах і кажу собі, що ось зараз мені точно здається. Адже це сон. Я заснула у ванній і ось… міраж.

Але мені не здається. Руслан дійсно тримає мене в обіймах. Обіймає масивними руками, ледь відчутно дряпає щетиною скроню й доторкається губами до волосся.

Випадково чи…

Одне від одного нас відриває гучний стукіт дверей у вітальні й голоси: моєї сестри й доньки.

— Ксюш, тільки швиденько, добре? Бери свого слона й ходімо.