Глава 11

Я стою в передпокої, дивлячись перед собою ще якихось кілька хвилин. Даю собі цей час, щоб прийти до тями й вибрати правильну поведінку. Чомусь, поки ми були в компанії, де ходили інші люди, мені було легше з ним спілкуватися. Зараз же тієї впевненості, що була, немає. Я просто боюся. Теми, яку він почне, слів, що скаже, і дій, які відразу можуть виникнути, варто мені сказати те, що він не хоче чути.

— Звідки ти взнав мою адресу? — питаю, входячи на кухню.

Обираю тактику нападу. Так мені й справді спокійніше.

— В мене є свої способи, — він знизує плечима й оглядається.

Його погляд проходиться обставою кухні, занадто довго затримується на невеликому рожевому рюкзаку з єдинорогом. Його Ксюша залишила, щоб не забруднився. І тепер на нього дивиться її батько.

Я ковтаю і, розмістивши руки перед собою, сплітаю пальці в замок. Хочу почути, що він скаже, й зовсім не збираюся бути привітною господинею, запропонувавши йому каву або чай.

— Не запропонуєш кави? Або чаю?

— Закінчилися, — винувато знизую плечима. — Так що за розмова?

Кілька днів тому, на тому самому місці, куди сів Руслан, сидів Леонід. Я хвилювалася й нервувала, намагалася зайняти руки чимось корисним, а зараз мене ніби скувало спазмами: не можу поворухнутися і мляво дивлюся на те, як він бере зі столу Ксюшину іграшку і крутить її в руках. З’являється гостра потреба забрати її в нього, вирвати з рук із м’ясом і заховати. Усе, що нагадує про доньку, заховати й заборонити йому торкатися.

Ксюша моя донька. І крапка.

Я раптом усвідомлюю, що не хочу її знайомства з Русланом, адже це означає, що мені доведеться ділити свою дитину з ним. Водити до нього на зустрічі, розмовляти телефоном і, можливо, навіть відпускати доньку до нього на вихідні. Як я буду без неї весь цей час? І що буде, якщо вона раптом віддасть перевагу Руслану замість мене? Якщо він налаштує мою дитину проти матері? Скаже щось, через що вона почне мене зневажати й ненавидіти? І їй може бути банально краще з ним. Цікавіше, веселіше, у нього, пам’ятається, водилися гроші, а нам доводилося постійно економити. І хоч я намагалася балувати доньку всім, не впевнена, що Руслан не знайде спосіб її здивувати й вразити.

Мій моральний стан позначається на фізичному: мене буквально починає трясти, як від холоду, тільки ось у кухні тепло. Неподалік стоїть електричний обігрівач, а я в теплому халаті. Але мене трясе, тому що я боюся, що він поставить те саме запитання.

— Я відірвав тебе від важливих справ? — запитує Руслан, відтягуючи момент істини.

Він не говорить навіщо прийшов. Тягне.

— Ти тремтиш, — він раптом зістрибує зі стільця біля барної стійки та в кілька кроків опиняється поруч.

Моя кухня майже двадцять квадратних метрів, але в його присутності здається, що ми знаходимося в норі. Я, як налякана здобич, втискаюсь у стільницю, а він, як і належить мисливцю, наближається. На мене ніби насуваються й тиснуть стіни. За ці шість років я встигла забути, який він високий, до того ж його плечі значно ширші, ніж були раніше. На руках помічаю темну поросль волосся, джгути вен, які випирають і напружуються, коли він засовує руки в кишені.

— Ти щойно з ванної, чи що? — ніби тільки зараз помітивши моє вологе волосся, запитує Руслан.

— Так, ти не вчасно, — відповідаю й задираю голову, зустрічаючись із ним очима.

Руслан робить до мене ще крок і я, всупереч обіцянці триматися, боягузливо відступаю. Нервово смикаюсь і розтискаю руки, чіпляючись ними в міцну поверхню стільниці позаду.

— Ти мене боїшся?

— Зовсім ні, — відповідаю, піднявши голову, і вже за хвилину відчуваю, як мої сідниці опиняються на поверхні столу.

Коліна розведені в боки, груди швидко здіймаються від важкого дихання, а руки шукають опору, але не знаходять її. Руслан швидко вклинюється між моїх ніг, так, що між нашими тілами залишається всього кілька сантиметрів. Я раптом згадую про те, що під халатом у мене нічого немає, і намагаюся закритися, хапаюся за тканину на стегнах, розгублено стягую її в центр, але на мої зап’ястя лягають його руки.

Я підіймаю голову й зустрічаюся з його пронизливим потемнілим уже не від злості поглядом. Він дивиться на мене з ледь прихованим бажанням, його руки ніби починають жити власним життям. Руслан припиняє утримувати мене за зап’ястя, натомість його долоні ковзають шкірою до плечей, зачіпають кісточки ліктів, рухаючись вище.

Якоїсь миті він обхоплює мене за талію так, що я опиняюся перед ним майже оголеною. Халат більше не рятує, тому що тканина спадає з плечей. Руслан повільно опускає погляд вниз, до оголених півкуль і живота. Там починає поколювати, а в грудях болісно нити.

Коли шорстка чоловіча долоня лягає на мій оголений живіт, я щосили втягую його й шумно видихаю. Знаю, що Руслана потрібно відштовхнути, що варто прикритися й сказати, що він переходить усі межі, але я просто не можу. Тіло жадає його близькості попри голос розуму. Внизу живота поколює, у грудях тисне, а очі заплющуються від задоволення, коли він торкається моєї шиї губами.

— Я думав, ти змінилася, — шепоче мені на вухо й відхиляється, нахабно посміхаючись. — Виявляється, ти все така ж ласа до чоловічих пестощів.