Глава 10

— Тобто ти йому не сказала? — уточнює сестра, здивовано в мене втупившись. — Підписала контракт і не розповіла про доньку?

— Не було слушної нагоди, — знизую плечима.

Я, звичайно ж, брешу. Нагода була, та ще і яка, але я успішно приховую це від сестри, хоча раніше між нами таємниць не було.

— Мені твоя допомога потрібна. Мені аванс перерахували й сказали, що потрібно виглядати максимально добре. Я не знаю, що купувати, ти допоможеш?

— Допоможу, — киває за кілька хвилин Соня. — Але ти, звісно, ​​даєш.

— Я завтра зідзвонюся з нянею, контакти якої мені дали. Домовлюся про оплату.

— Якою нянею? — дивується Соня. — Ти хіба не зі мною Ксюшу залишаєш?

— Ти на роботі, — пояснюю сестрі. — Ксюшу потрібно забирати із садочка, збирати вранці й… — я починаю плутано перераховувати всі причини, через які збираюся найняти няню, але сестра спритно відмітає все й на завершення каже:

— Ксюша залишається з нами й крапка! Не потрібні нам жодні няні. Сніданок синам у мене Людочка готує, зробить порцію й на Ксюшу, а в садочок та із садочка я її заберу!

— А що як захворіє?

— Ось залишиш мені номер своєї няні, я подзвоню й домовлюся, якщо в цьому буде потреба. Ну Ань, припини, я що, не впораюся ще з однією дитиною, тим паче Ксюша до нової тітки навряд чи звикне за чотири дні.

У цьому я схильна погодитися з Сонею. Ксюша важко звикає до чужих людей, а тут їй доведеться ще і провести з нянею чимало часу. Вона просто закриється в собі й образиться на мене за те, що я її залишила.

— Тобі точно буде не складно?

— Так, годі! — сестра підіймається зі стільця й ​​плескає в долоні. — Нумо, збирайся, у мене два вільних дні, магазинами походимо, а потім речі Ксюші перенесемо до мене і все. Можеш спокійно їхати й працювати, за доньку не хвилюватися. Аню, це ж не назавжди, ну місяць тебе не буде, проте ти вже незабаром матимеш своє власне житло. Я взагалі все ще шокована, що ти погодилася!

Сестра перескакує з теми на тему й змушує мене замислитися над тим, що я зробила. Підписала контракт на співпрацю з компанією, у якій працює Руслан. Ми будемо бачитися чи не кожного дня, працювати разом, він буде вказувати мені, як правильно позувати. Від цієї думки всередині мене щось стискається, я починаю панікувати, але наказую взяти себе в руки, і поступово тремтіння минає.

— Іди одягайся, підемо купувати тобі шмотки!

***

Протягом трьох днів я настільки завантажена, що встигаю забути про те, з ким та за яких обставин мені доведеться працювати. Ми із Сонею ходимо магазинами, я купую дві нові дорожні валізи зі стриманим принтом і складаю туди всі речі. Ксюша мій від’їзд сприймає болісно: ображається, але відходить до кінця третього дня, коли я повідомляю, що ось-ось поїду. Усвідомивши, що я не жартую, донька крутиться навколо мене, допомагає збирати валізи й бере з мене обіцянку, що я буду дзвонити щодня.

— Звісно, маленька, я буду, — погоджуюся, міцно її обіймаючи. — Я ж теж за кілька днів встигну за тобою скучити.

— І плакати теж будеш?

— Ні! — брешу, чудово знаючи, що розревуся прямо в літаку. — І ти не плач, зрозуміла? Мама швидко повернеться, з тіткою Сонею тобі буде весело, ти навіть не встигнеш помітити моєї відсутності.

Якась частина мене кричить про те, що я роблю неправильно, що мені варто взяти доньку із собою, але я не хочу відривати її від звичного ритму життя, навантажувати адаптацією до часового поясу. Це все може позначитися на її організмі, а я хочу, щоб моя дитина була здоровою. Я дійсно виїжджаю ненадовго. Знаю жінок, які залишають країну, щоб поїхати на пів року, а то й рік, залишають дітей на батьків, тому що виходу немає. Соня має рація, мені пощастило значно більше.

— А що ти будеш там робити? — запитує Ксюша трохи пізніше.

— Працювати, сонечко. Проте коли я повернуся, ця квартира буде нашою, — усміхаюся, уявляючи, як ми зробимо тут ремонт. — У твою кімнату можна буде придбати нові меблі, розмалювати стіни, як ти захочеш.

— Правда? — донька плескає в долоні. — Тоді я буду сильною. І намагатимуся не плакати.

Я усміхаюся насправді крізь сльози. Дивлюся на свою маленьку дитину й розумію, що мені її буде страшенно бракувати.

Наступні кілька годин ми граємо. Час наближається до сну, і я кличу її купатися, набираю ванну, кидаю туди гумові іграшки й допомагаю Ксюші залізти у воду.

— Не гаряче?

— Нєа.

Близько двадцяти хвилин донька пустує у ванній, грає, пищить, розхлюпує воду за бортики, а я лише сиджу поруч і дивлюся на неї. Намагаюся надивитися наперед, хоча чудово розумію, що мені її буде бракувати, щойно ми дістанемося аеропорту. Після народження Ксюші я нікуди не виїжджала більше ніж на пів дня. Вечори ми завжди проводили разом, грали, вранці я збирала доньку в садочок. Коли вона була маленькою — була поруч із нею практично цілодобово. Напевно тому тепер мені складно просто взяти й поїхати.

— Мам, я все, — каже донька, вилазячи з води.

Я швидко забираю її, витираю рушником, накидаю на її голову та плечі махровий халатик і, підхопивши на руки, несу в кімнату. Одягнувшись у піжаму, донька зручно влаштовується на ліжку й несподівано запитує: