Глава 9

Дівчина дивиться на мене якось розгублено та злякано. Буркоче щось про те, що розбереться, й миттю тягнеться до телефона.

— Не треба, Лєн, я відведу Анну до Леоніда, — праворуч чується голос Руслана. Я стискаю руки в кулаки й розвертаюся до нього.

Хочеться врізати по його нахабній пиці ще раз, але коли зустрічаюся з ним поглядом, весь запал кудись випаровується. Він дивиться на мене так, що стає недобре. Темний злий погляд проходиться моїм обличчям, зупиняється на улоговинці між грудей, продовжує опускатися нижче, до ніг, взутих у туфлі на високих підборах.

Він буде розглядати мене під час фотосесій. Помічати всі недоліки й давати поради, він буде спопеляти мене поглядом і подумки робити з моїм тілом усе, на що здатна його хвора фантазія. Хвилину тому він фізично показав мені, що здатна вона на багато що. І мені прямо зараз хочеться втекти. Начхати на те, що в його руках уже підписаний контракт. Впевнена, він викине його відразу, щойно зрозуміє, що я не повернуся.

— Я сама зателефоную Леоніду, — поспішаю його осадити. — Дякую за турботу.

Я дійсно дістаю телефон і набираю номер Леоніда, але він не бере слухавку. Нервово дивлюся в бік Руслана й не збираюся користуватися його послугою. Набираю номер ще раз. Після довгих гудків хочеться, як маленькій дівчинці, тупнути ніжкою і змусити цю Лєну підняти свій зад, щоб відвела мене до Леоніда. Звісно, це буде виглядати дивно, але провести зайві хвилини з Русланом здається чимось нездійсненним.

— Я чекаю вас, Анно Едуардівно, — Жаров нагадує про себе, дивлячись на мене з поблажливою осмішкою.

Хочеться змити з нього цю осмішку, здерти її з обличчя і прокричати, щоб він більше ніколи так на мене не дивився, але це буде ще більш нерозумно, ніж наполягти на своєму й відмовитися від його допомоги. У підсумку я все ж йду до нього, зупиняюся в метрі й підіймаю голову, щоб подивитися йому в очі.

— Ведіть, Руслане Владиславовичу.

Всупереч моїм очікуванням, що Руслан відведе мене кудись у замкнутий простір і продовжить морально й фізично тиснути, він дійсно відчиняє двері до кабінету Леоніда, кладе контракт йому на стіл і сідає на стілець по інший бік. Мені залишається крісло з протилежного боку, і я з радістю його займаю. Не поруч, і на тому дякую.

— Бачу, ви порозумілися, — задоволено говорить Леонід, коли бачить, як ми заходимо до нього разом. — Дуже добре! Роботи у вас найближчим часом буде багато, поїздок теж. Я вже говорив, що потрібно відкласти всі інші проєкти? — він дивиться то на Руслана, то на мене, по черзі.

Переконавшись, що ми його дійсно слухали й відклали всі можливі проєкти якнайдалі, продовжує:

— Фотосесій тут буде мало, — він знизує плечима. — Масштабна буде тільки на Новий рік, але до нього ще чотири місяці. За чотири дні у вас виліт у Лондон, звідти до Берліна, а потім в Емірати. Повернетеся додому за місяць, можливо, раніше, але краще вирішити усі справи відразу. У вас, звісно, будуть вільні дні, але переліт на батьківщину не передбачений. Ось ваші квитки, — Леонід простягає нам по конверту.

Я ковтаю, тому що думала, що мої поїздки за кордон обмежаться тижнем, максимум двома, а тут… мені, виявляється, доведеться залишити доньку на місяць. А ще я не маю ні найменшого поняття, хто буде нянею, поки мене не буде. Повісити її на сестру не хочеться, тому що в неї теж робота та проєкти, і на додачу своїх двоє дітей.

— Бачу твою розгубленість, — зауважує Леонід, звертаючись до мене. — З нянею все вирішимо, у знайомих є на прикметі хороший фахівець, можеш не хвилюватися за свою дитину.

Леонід, звичайно ж, не знає, що мою доньку варто було б тримати в таємниці, тим паче від Руслана, який ошелешено цікавиться:

— Дитину?

Западає незручна пауза, під час якої Леонід чомусь пильно на мене дивиться. А потім переводить погляд на Руслана й знизує плечима, кажучи:

— Ти так дивуєшся, ніби дитина — це щось за гранню. У мене двоє дітей, Рус, якщо ти не забув.

Леонід, як зазвичай, згладжує незручність і викликає на моєму зблідлому обличчі усмішку.

Зізнаватися Руслану, що в нього є донька ось так… у кабінеті керівника й під час підписання контракту, я не збираюся, тому знизую плечима й кажу:

— В мене є донька. Не бачу в цьому нічого дивного.

Руслан знизує плечима, а я з жахом розумію, що мені страшно йому сказати. І якщо він, варто нам вийти з кабінету, запитає про доньку, я збрешу і ствердно відповім, що вона не має до нього жодного стосунку.

Але Руслан нічого не запитує. Більш того, залишає кабінет хвилин за десять. Я ж залишаюся обговорити з Леонідом дрібні деталі. Він просить заповнити банківські реквізити й каже, що до кінця дня мені надійде аванс.

— В нас будуть зустрічі. Швидше за все, не одна й у кожному місті. Ти в цей час зможеш відпочити, подивитися місто, — він усміхається, — надаю тобі повну свободу вибору.

— Дякую. Будуть ще вказівки?

— Так, — Леонід киває. — Намагайся виглядати якнайкраще. Ти найближчим часом будеш обличчям нашого бренду одягу, тому… тебе не повинні бачити в неналежних вбраннях, ну і… намагайся обережно заводити стосунки з чоловіками хоча б на той час, поки будеш працювати на нас. Журналісти це люблять, а бренд у нас новий, скандали можуть як потягнути до нього інтерес, так і занапастити повністю.