Глава 10

Минуло кілька днів. 

Життя в резиденції Рейнхарта поступово набувало звичного ритму. Ейрен продовжувала навчатися, знайомилася з новим місцем, досліджувала сад і довколишні стежки, іноді вирушала верхи, а часом просто прогулювалася маєтком, намагаючись запам’ятати його розташування. 

Вона придивлялася до слуг, звикала до нових облич і потроху розуміла, як тут усе влаштовано. Не поспішала зближуватися з людьми, але й не трималася осторонь навмисно. 

Удень її життя здавалося майже спокійним. 

А от ночами, коли більшість мешканців резиденції вже спала, Ейрен тренувалася з Габріелем. 

Вона не збиралася робити з нього вправного мечника, якщо його здібності лежали зовсім в іншій площині. Натомість перевіряла його влучність, реакцію та вміння помічати деталі. Він швидко вчився, хоча нерідко ніяковів, коли вона вказувала на помилки. 

Ейрен не квапила його. Вінсент колись навчив її, що справжній наставник має не нав’язувати учневі власний стиль, а допомагати знайти його сильні сторони. 

Вона намагалася дотримуватися цього правила. 

Тим часом Рейнхарт дедалі частіше замикався у власних справах. Їхні зустрічі були короткими, розмови — стриманими, а між ними залишалося чимало невисловленого. 

Ейрен не намагалася змінити це силоміць. 

Вона вже навчилася, що не кожні двері варто відчиняти, щойно побачиш їх перед собою. 

Того дня все починалося так само, як і попередні. 

Ніхто не міг передбачити, що за кілька годин звичний порядок буде зруйновано. 

Рейнхарт  

— Якщо ти ще раз пересунеш фігуру, не дочекавшись мого ходу, я почну підозрювати, що ти просто боїшся програти, — зауважив Фредерік, відкинувшись на спинку крісла. 

Рейнхарт навіть не підняв очей від шахівниці. 

— Ти програєш мені вже третю партію поспіль. Я не бачу сенсу боятися того, що й так відбувається. 

— Дві з половиною. 

— Це як? 

— Останню ми не дограли. 

— Тому що ти попросив перерву, коли зрозумів, що програєш. 

— Я попросив перерву, бо в мене є життя за межами цієї кімнати. 

Кіран, який стояв біля вікна й переглядав листи, тихо хмикнув. 

— Він має рацію. У Фредеріка справді є життя за межами цієї кімнати. Воно просто складається з розмов про те, який він чудовий, - промовив Кіран. 

— Нарешті хтось визнав очевидне, — задоволено відгукнувся Фредерік. 

— Я сказав, що ти багато про це говориш. 

— Не заздри. 

Кіран повільно повернув голову. 

— Мені шкода Деону. 

— А мені Елеонору. Уявляю, як їй важко щоразу вислуховувати твої похмурі зауваження. 

— Твоя сестра не скаржиться. 

— Бо любить тебе. Це різні речі. 

Рейнхарт пересунув фігуру. 

— Мат. 

Фредерік завмер. Кілька секунд він мовчки дивився на шахівницю, а тоді повільно підняв погляд на друга. 

— Ти зробив це навмисно. 

— Виграв? 

— Ні. Дочекався, поки я відволічуся на розмову. 

— Можливо, тобі варто навчитися зосереджуватися на грі. 

— Можливо, тобі варто навчитися бути менш нестерпним. 

Рейнхарт зібрав фігури й поклав їх до дерев’яної скриньки. 

Фредерік демонстративно зітхнув. 

— Колись я змушу тебе програти. 

— Ти кажеш це вже десять років. 

— І колись це станеться. 

— Звісно. 

Фредерік підвівся, поправляючи манжети. 

— До речі, ти сьогодні знову не снідав із нами. 

— Я не знав, що повинен звітувати про кожен прийом їжі. 

— Не повинен. Але коли людина кілька днів поспіль живе на каві й власній упертості, її друзі мають право висловити невдоволення. 

— Тоді висловлюй. Я послухаю, а потім зроблю так, як вважатиму за потрібне. 

— Саме тому ми й дружимо. Ти завжди вмієш зробити так, щоб людина пошкодувала про свою турботу. 

Кіран відклав листи. 

— Фредеріку, ходімо. Якщо залишимося ще на годину, він змусить нас зіграти наступну партію. 

— І програти? Нізащо. 

Вони попрямували до дверей. Уже на порозі Фредерік озирнувся. 

— І поїж щось. 

— Іди. 

— Це не відповідь. 

— Фредеріку. 

— Добре, добре. Не треба дивитися на мене так, наче ти збираєшся оголосити мені війну. 

— Для цього мені довелося б витратити на тебе більше часу, ніж ти заслуговуєш. 

— Ось тепер я впізнаю свого друга. 

Фредерік вийшов, продовжуючи щось бурмотіти собі під ніс. Кіран затримався на порозі. 

— Ти впевнений, що все гаразд? 

Рейнхарт підвів на нього очі. 

— Так. 

Кіран не поспішав відвертатися. Він знав цю відповідь надто добре. 

— Якщо щось станеться, надішли звістку. 

— Що може статися в моїй власній резиденції? 

— Саме це я й хотів би знати. 

Між ними запала коротка тиша. 

Кіран умів помічати те, що Рейнхарт приховував навіть від самого себе. Проте цього разу не став наполягати. 

— Побачимося пізніше. 

— Так. 

Кіран вийшов і зачинив двері. 

Рейнхарт залишився сам. 

Він підійшов до вікна, поглянув на тренувальний майданчик, де солдати відпрацьовували бойові прийоми, а потім повернувся до столу. 

На краю лежали нерозібрані листи. 

День обіцяв бути довгим. 

Батько прибув за кілька годин. 

Про його приїзд Рейнхарта повідомили завчасно, але він не вважав за потрібне переривати свої справи. Лише відклав перо, коли двері кабінету розчинилися без стуку. 

Герцог Раферті Д’Амеліо увійшов так, ніби досі володів не тільки цим будинком, а й кожним, хто перебував під його дахом. 

— Ти змусив мене чекати. 

— Я не знав, що ти призначили зустріч. 

— Тобі повідомили про мій приїзд. 

— Саме так. Про приїзд. Не про зустріч. 

Раферті зупинився перед столом. 

— Твоя звичка сперечатися через кожне слово стає втомливою.