Глава 9

Рейнхарт 

Тіар повернувся до резиденції вже після настання темряви. 

У кабінеті Рейнхарта ще горіло світло. На столі лежали документи, які вимагали його уваги, а біля вікна стояла майже порожня чашка давно охололої кави. Господар резиденції не підвів голови, коли почув стукіт у двері. 

— Увійди. 

Тіар переступив поріг і зачинив за собою двері. 

— Мілорде, я повернувся з фестивалю. 

— Бачу. — Рейнхарт поставив підпис під черговим документом. — Як усе минуло? 

— Спокійно. Жодних інцидентів. Леді Ейрен не відходила далеко від супроводу, і нам не довелося втручатися в жодну неприємну ситуацію. 

— Вона дотримувалася домовленостей? 

— Так, мілорде. 

Рейнхарт відклав перо й нарешті поглянув на нього. 

— Тоді чому ти виглядаєш так, ніби маєш ще щось сказати? 

Тіар ледь помітно всміхнувся. 

— Тому що день виявився цікавішим, ніж я очікував. 

— Це не відповідь. 

— Леді Ейрен відпустила свою служницю на фестиваль, щоб та могла провести день на власний розсуд. Потім ми відвідали площу, де проходило святкування. Вона купила випічку й роздала її людям, які не могли дозволити собі подібні частування. 

Рейнхарт трохи примружився. 

— Роздала? 

— Саме так. Серед них була жінка з маленькою донькою. Дитина, здається, дуже зраділа. 

— А леді Ейрен? 

— Що саме? 

— Що вона отримала натомість? 

Тіар на мить замислився. 

— Подяку. Хоча, наскільки я зрозумів, вона не чекала навіть на неї. 

Рейнхарт відкинувся на спинку крісла. 

Він знав, як працює аристократичне суспільство. Навіть найменший жест тут нерідко мав прихований сенс. Подарунок міг стати зобов’язанням, послуга — способом придбати прихильність, а доброта на очах у свідків — засобом здобути репутацію. 

Проте Ейрен обрала для цього не бенкетну залу й не прийом, де її вчинок могли б оцінити впливові люди. 

Вона просто купила їжу й віддала її тим, кому вона була потрібніша. 

— Що ще? — запитав він. 

— Вона гралася з безпритульним собакою. 

Рейнхарт повільно підвів на нього очі. 

— Перепрошую? 

— Звичайним собакою, мілорде. Рудим. Досить брудним. 

— Я знаю, що означає слово «собака», Тіаре. 

— Тоді, мабуть, моя доповідь стає зайвою. 

— Не випробовуй моє терпіння. 

У голосі Рейнхарта не було справжнього роздратування, однак Тіар вирішив не перевіряти, наскільки далеко можна зайти. 

— Вона погодувала його й трохи погралася. Після цього ми продовжили прогулянку. 

— Зрозуміло. 

Рейнхарт знову взяв перо. 

Він не знав, що саме мав відчувати, почувши про такі вчинки своєї нареченої. Вони не вписувалися в образ, який він устиг скласти про Ейрен Барб’єрі. 

Під час їхньої першої зустрічі вона здалася йому стриманою, обережною та надто уважною до того, що відбувалося навколо. У її погляді не було звичного для багатьох молодих аристократок бажання справити враження. Вона ніби постійно оцінювала ситуацію, залишаючись готовою до того, що щось піде не так. 

А сьогодні, судячи зі слів Тіара, вона дозволила собі просто насолоджуватися святом. 

Або ж уміла приховувати свої справжні наміри краще, ніж він припускав. 

— Вона заходила до храму? — запитав Рейнхарт. 

— Так. Ближче до полудня. Затрималася там на деякий час. 

— Сама? 

— Так, мілорде. Після виходу вона нічого не пояснювала, а я не вважав за потрібне розпитувати. 

— Правильно. 

Рейнхарт не став ставити додаткових запитань. Ейрен мала право на власні думки й молитви, а він не бачив сенсу вимагати звіту про кожну хвилину її дня. 

Принаймні поки що. 

Тіар уже збирався попрощатися, коли згадав про пакунки, які тримав у руках. 

— До речі, леді Ейрен передала дещо для вас. 

Рейнхарт перевів погляд на згорток. 

— Що це? 

— Випічка. Вона придбала її дорогою назад. Один пакунок залишила собі, другий передала мені для охоронців, а цей попросила віддати вам. 

Тіар поклав пакунок на край столу. 

— Вона також просила передати, що випічка свіжа й не варто залишати її до ранку. 

На кілька секунд у кабінеті запала тиша. 

Рейнхарт дивився на пакунок так, ніби той міг пояснити, чому опинився тут. 

— Вона сказала, навіщо це? 

— Ні, мілорде. 

— Нічого більше? 

— Лише подякувала за супровід і попросила передати пакунки за призначенням. 

Рейнхарт ледь помітно повів бровою. 

— Подякувала за супровід? 

— Так. 

— Вона розуміє, що охорона супроводжувала її за наказом? 

— Безперечно. Але, здається, це не завадило їй бути вдячною. 

Тіар вимовив це без виклику. Просто констатував факт. 

Рейнхарт перевів на нього погляд. 

— Ти сьогодні надто багато говориш про леді Ейрен. 

— Можливо, тому, що вона сьогодні багато робила. 

На губах Тіара промайнула ледь помітна усмішка. 

Рейнхарт нічого не відповів. 

— Можеш іти. 

— Доброї ночі, мілорде. 

Коли двері зачинилися, Рейнхарт ще деякий час залишався нерухомим. Потім відклав перо й потягнувся до пакунка. 

Усередині лежали кілька невеликих булочок із золотистою скоринкою. Від них пахло свіжим тістом, медом і корицею. 

Він не пригадував, коли востаннє хтось приносив йому щось подібне без нагоди, прохання чи очікування винагороди. 

Зрештою, це могла бути лише ввічливість. Ейрен знала, що Тіар звітуватиме про її день, і, можливо, хотіла продемонструвати свою прихильність до майбутнього чоловіка. 

Така версія здавалася цілком логічною. 

Рейнхарт узяв одну булочку й відкусив шматочок. 

Вона виявилася напрочуд смачною. 

Він повільно пережував, відклав решту на тарілку й повернувся до документів. 

За кілька хвилин його рука знову потягнулася до пакунка.