Глава 7

Наступного ранку кімнату наповнило м’яке золотаве світло. Сонце вже піднялося над садами, його проміння ковзало по підлозі, торкалося легких штор і зупинялося на обличчі Ейрен. 

Вона прокинулася сама — звичка, вироблена роками, не зникла навіть у новому житті. 

Першим, що вона відчула, був легкий біль у м’язах після нічного тренування. Приємний, знайомий. Він нагадував, що вона жива, що рухається вперед і не дозволяє собі зламатися. 

Найелі вже встигла встати, переодягнутися й підготувати для неї ранковий одяг. 

— Доброго ранку, леді Д’Амеліо, — привіталася вона з усмішкою, помітивши, що Ейрен розплющила очі. — Сподіваюся, ніч була спокійною? 

— Відносно, — відповіла Ейрен, сідаючи на ліжку й потягуючись. — М’язи трохи ниють, але заснула я швидше, ніж очікувала. 

Найелі подала їй легкий халат і рушник. 

— Ти вже вирішила, кого з них обереш? — обережно запитала вона. 

Ейрен замислилася. 

— Ще ні. Усі троє мають свої переваги. Аліан мовчазний, але спостережливий. Рафаель легко знаходить спільну мову з людьми, хоча я не певна, наскільки йому можна довіряти. А Тіар… — Вона на мить замовкла. — Тримається осторонь, але, здається, помічає більше, ніж показує. 

— Може, це й на краще, — усміхнулася Найелі. — Такий точно не ставитиме зайвих запитань. 

— Мені потрібен не просто охоронець. Я повинна бути впевнена, що він зреагує миттєво, якщо щось піде не так. Що не розгубиться в натовпі й не привертатиме до себе зайвої уваги. 

— Тоді, може, Аліан? 

— Можливо. — Ейрен відкинула ковдру й підвелася. — Я ще раз поговорю з Каспіаном. А до вечора визначуся. 

Найелі кивнула, не наполягаючи на продовженні розмови. 

Після сніданку Ейрен перевдягнулася у світлу сукню з легкою накидкою, перевірила зачіску перед дзеркалом і попрямувала до внутрішнього дворика. 

Каспіан уже чекав на неї в затінку біля кам’яної колони, оповитої плющем. У руках він тримав теку з нотатками — таку ж охайну й упорядковану, як і сам. 

— Леді Д’Амеліо, — коротко вклонився він, коли вона наблизилася. — Як почуваєтеся цього ранку? 

— Добре, дякую, Каспіане. — Ейрен зупинилася навпроти. — Скажіть, як ви самі оцінюєте кандидатів? Кого обрали б, якби рішення залежало лише від вас? 

Він відкрив теку й пробігся поглядом по записах. 

— Сер Аліан Верро — найкращий мечник із трьох. Служив у прикордонній гвардії, має швидку реакцію та досвід у сутичках. Проте замкнутий і небагатослівний. Радше діятиме, ніж попереджатиме. 

Каспіан перегорнув сторінку. 

— Сер Рафаель Моро — красномовець, добре орієнтується в товаристві й знає, як не викликати підозри. Але дещо самовпевнений. 

— А Тіар Левре? 

— Врівноважений і холоднокровний. Має досвід розвідувальної роботи. Він більше нагадує тінь, ніж охоронця. 

Ейрен уважно слухала, не перебиваючи. 

— Якщо дозволите висловити власну думку, я схиляюся до Тіара, — додав Каспіан. — Він не лише зможе захистити вас, а й залишиться непомітним. 

Ейрен опустила погляд, обмірковуючи почуте. 

Аліан міг стати надійним щитом. Рафаель — допомогти загубитися серед натовпу й зав’язати потрібні знайомства. Але Тіар… 

Вона згадала їхню розмову. Його стриманість, уважний погляд і те, як швидко він помічав найменші зміни в її поведінці. 

Їй потрібна була не просто сила. Важливо було мати поруч людину, яка зможе оцінити ситуацію й діяти, не чекаючи докладних пояснень. 

— Я оберу Тіара, — нарешті промовила вона. — Він супроводжуватиме мене на фестивалі. 

Каспіан коротко кивнув. 

— Добре. Я повідомлю його. Фестиваль розпочнеться вранці. Бажаєте вирушити заздалегідь? 

— Так. Хочу побачити все від самого початку. 

Вона на мить замовкла, а тоді додала тихіше: 

— Як колись. 

Каспіан не став розпитувати. Він лише вклонився й відійшов. 

Ейрен ще трохи постояла у дворику, дивлячись услід. Вона зробила свій вибір. Тепер залишалося перевірити, чи виправдає він її очікування. 

Після вечері Ейрен повернулася до своїх покоїв. 

Вечір був спокійним, повітря — приємно прохолодним, а з балкона долинав запах жасмину із саду. Найелі принесла легку накидку й заварила її улюблений чай із лаванди та чебрецю. 

— Ви впевнені у своєму виборі? — обережно поцікавилася вона, коли Ейрен сіла з чашкою в руках. 

— Так. Тіар найменше привертає увагу, а тому найкраще підходить для цієї справи. До того ж, гадаю, він не з тих, хто витрачає час на зайві розмови. 

Найелі ледь помітно всміхнулася. 

— У вас добре чуття, леді. Я колись бачила його в дії. Його майже не помічаєш, а небезпека зникає ще до того, як устигне наблизитися. 

Ейрен відповіла коротким кивком. 

Її думки вже були зайняті завтрашнім ранком. Одяг, підготовлений заздалегідь. Скромні, але вишукані прикраси. Кілька монет у внутрішній кишені на випадок дрібних покупок. І кинджал, захований у складках сукні. 

Останній пункт був незмінним. 

Вона не збиралася вирушати на свято без нього. 

Поки Найелі прибирала чашку, Ейрен подумки прокладала маршрут. Центральна площа, місце, де діти запускали повітряних зміїв, і невеличкий ярмарок, де продавали солодощі з мигдалем та грушами в карамелі. 

Вона досі пам’ятала їхній смак. 

У дитинстві такі дрібниці приносили їй радість. Тепер вона хотіла знову дозволити собі насолоджуватися ними — без страху, без чужих наказів і без постійного відчуття, що її життя належить комусь іншому. 

Коли Найелі побажала їй доброї ночі й залишила кімнату, Ейрен ще деякий час сиділа в тиші. 

Потім дістала зі шухляди маленьку шкатулку й витягла листа. 

Від брата. 

Вона зберігала його поруч, наче оберіг. Перечитала кілька рядків, затримавши погляд на знайомих словах, і ледь помітно всміхнулася. 

Потім обережно сховала лист назад.