Глава 7

Наступного ранку кімната наповнилася м’яким золотим світлом. Сонце вже піднімалося над садами, його проміння ковзало по підлозі, торкалося легких штор і зупинялося на обличчі Ейрен. Вона прокинулася без сторонньої допомоги — звичка, вироблена роками. 

Першим, що вона відчула — це легкий біль у м’язах після нічного тренування. Але біль був приємним, нагадував: вона жива, вона діє, вона не зламалась. 

Найелі вже встигла встати, переодягнутись і зібрати її ранковий одяг. 

— Доброго ранку, леді Д’Амеліо, — сказала вона з усмішкою, коли побачила, що Ейрен прокинулась.— Сподіваюся, ніч була спокійною? 

— Відносно, — відказала Ейрен, сідаючи й потягуючись. — Тіло трохи нило, але сон прийшов швидше, ніж я очікувала. 

Найелі подала їй легкий халат і рушник. 

— Ти вже вирішила, кого з них обереш? — обережно запитала вона. 

Ейрен опустила погляд. 

— Ще ні. Усі троє мають певні переваги. Один мовчазний, але спостережливий. Інший — легкий у спілкуванні, та я не певна, наскільки в ньому можна бути впевненою. А третій… — вона задумалась, — сильний, досвідчений, але ніби тримається осторонь. 

— Може, це й на краще, — Найелі усміхнулась. — Такий точно не задаватиме зайвих питань. 

— Я повинна бути певна, що ця людина зможе реагувати миттєво, якщо щось піде не так. Що він не розгубиться у натовпі. І не приверне до себе надто багато уваги. 

— Тоді перший? 

— Можливо… — вона на мить притихла, потім глибоко вдихнула. — Я поговорю з Каспіаном ще раз. І сьогодні до вечора визначуся. 

Найелі кивнула, нічого більше не додаючи. 

Після сніданку Ейрен перевдягнулась у світлу сукню з легкою накидкою, перевірила зачіску перед дзеркалом і попрямувала до внутрішнього дворика, де її мав чекати Каспіан. Вона ще раз перегляне характеристики кожного з кандидатів, пригадає свою зустріч з ними… і зробить вибір. 

Цей фестиваль — не просто розвага. Це буде перший крок у її плані. І вона мала переконатися, що поруч буде саме той, кому можна довірити своє життя. 

Каспіан уже чекав на неї у затіненій частині внутрішнього дворика, стоячи біля кам’яної колони, що була оповита плющем. Він тримав у руках папку з нотатками — охайну, організовану, як і сам. 

— Леді Д’Амеліо, — коротко вклонився він, коли вона наблизилася. — Як почуваєтесь цього ранку? 

— Спокійно. Дякую, Каспіане. — Вона зупинилася навпроти, тримаючи руки складеними перед собою. — Скажіть, як ви самі їх оцінюєте? Якби від вашого голосу все залежало, кого б ви обрали? 

Він мовчки відкрив папку, пробіг поглядом по іменах і заговорив: 

— Сер Аліан Верро — найкращий мечник з усіх. Служив у прикордонній гвардії, має добру реакцію і досвід у сутичках. Але замкнений, майже не говорить. Він скоріше вчинить, ніж попередить. 
— Сер Рафаель Моро — красномовець, чудово орієнтується у соціальному середовищі, знає, як не викликати підозри. Але... трохи самовпевнений. 
— А сер Тіар Левре — врівноважений і холоднокровний. Служив у розвідці. Він більше тінь, ніж охоронець. 

Ейрен слухала уважно, не перебиваючи. 

— Якщо дозволите, я схиляюсь до Тіара, — додав Каспіан. — Він не лише зможе захистити вас, а й залишиться непомітним. 

Ейрен заплющила очі, дозволяючи думкам скластися в рішення. Її інтуїція ніколи не підводила. Вона глибоко вдихнула і, коли почула наближення кроків, уже знала, що скаже. 

До неї наблизився Каспіан, притримуючи на вітрі теку з документами. 

— То що вирішили, леді Д'Амеліо? 

Три імена. Три долі. І від її вибору залежало більше, ніж просто супровід на фестиваль. 

Аліан Верро. 
Надійний. Справжній щит. Вона пам’ятала його погляд — прямий, без зайвого осуду чи запитань. Його спокій був схожим на камінь у вирі — незламний і міцний. Його присутність обіцяла захист, але… чи зможе він швидко діяти у нестандартних обставинах? У великому натовпі, в ситуації, де потрібна не лише сила, а й гнучкість? 

Рафаель Моро. 
Він був харизматичний. Надто. Його посмішка ніби знала більше, ніж мала. Ейрен не довіряла йому повністю, хоч і визнавала — його вміння орієнтуватися серед людей, його легкість і адаптивність могли бути безцінними. Але чи буде він слухатися наказів? Чи поважатиме її? Чи не стане він тягарем у критичну мить? 

Тіар Левре. 
Він був… тінню. В його очах не було відлуння слів — лише мовчазна оцінка. Вона майже не чула його голосу, але відчувала присутність, як дотик холоду в літній день. Найбільш небезпечний із трьох. І найбільш підходящий — якщо мати на увазі не лише фестиваль, а й майбутнє. Її майбутнє. Її плани. 

Ейрен повільно підняла на нього погляд. 

— Я візьму Тіара. Він піде зі мною. 

Каспіан на мить зупинився, якось невизначено кивнув і спокійно відповів: 

— Добре. Його проінформують. Фестиваль починається з ранку — хочете вирушити заздалегідь? 

— Так, — твердо сказала Ейрен. — Хочу побачити все від початку. Як колись. 

Каспіан не став уточнювати. Він тільки коротко вклонився і відійшов. 

Ейрен ще мить сиділа мовчки, стискаючи край столу пальцями. Вже не було вороття. Вона зробила свій вибір — і від цього моменту все залежало від неї. 

Після вечері Ейрен повернулась до своїх покоїв. Вечір був спокійним, повітря — приємно свіже, і з балкона долинав запах жасмину з саду. Найелі принесла легку накидку та заварила її улюблений чай з лавандою і чебрецем. 

— Ви впевнені у виборі? — обережно поцікавилася служниця, коли Ейрен сіла з чашкою в руках. 

— Так, — відповіла вона, не відводячи погляду від темного неба. — Тіар Левре — найменш очевидний, а тому найнадійніший. І, думаю, він не буде надто говорити, просто робитиме те, що потрібно. 

Найелі трохи всміхнулась і кивнула: 

— У вас дуже правильне чуття, леді. Я колись бачила його в дії. Його майже не видно, а небезпека зникає, ще перш ніж наблизиться. 

Ейрен відповіла коротким поглядом і легким кивком. Вона вже думала про завтрашній ранок. Одяг, що підготувала ще вдень. Прикраси — скромні, але зі смаком. Кілька монет у внутрішній кишені — на випадок дрібних покупок. І ніж — тонкий, захований у складках спідниці.