Глава 6

Каміння під ногами ледь хруснуло, коли Ейрен ступила на затінену алею, що вела до старого саду. 

Повітря було прохолодним, наповненим запахом нічних квітів і роси. Місяць ховався за хмарами, залишаючи лише тьмяне світло — достатнє, щоб бачити дорогу, але не настільки яскраве, щоб видати її присутність. 

Ейрен дісталася галявини, де колись росли троянди. 

Їх давно ніхто не доглядав, але простір залишався відкритим. Наче сама земля ще пам’ятала тих, хто колись приходив сюди не лише милуватися квітами. 

Пальці ковзнули по руків’ю кинджала, перевіряючи кріплення. 

На місці. 

Тоді Ейрен витягнула меч. Сталь тихо дзенькнула в нічній тиші. 

Вона почала з простого - стійка, крок, перехоплення, ухил, ще крок. 

Рухи поступово ставали швидшими. Тіло саме згадувало те, що розум намагався залишити в минулому. 

Вона зробила випад, розвернулася, відбила уявний удар і перейшла в наступ. 

Ще один. І ще. 

Перед нею не було ворога, але кожен рух був точним. Гнучким. Вивіреним. 

Ейрен не просто тренувалася. 

Вона повертала собі те, що колись у неї забрали- силу, впевненість. 

Право самій вирішувати, що буде з її життям. 

А потім... Десь у темряві хруснула гілка. 

Ейрен завмерла. 

Погляд миттєво ковзнув між деревами. 

Нічого. Лише густі тіні, сріблясте світло місяця та легкий шелест листя. 

Вона не опустила меч. Кілька секунд стояла нерухомо, прислухаючись. 

Тиша. 

Ейрен повільно видихнула й знову зайняла позицію. Проте тепер її рухи стали обережнішими. 

Вона не знала, що за кілька десятків кроків від неї, у тіні старого дерева, справді хтось стояв. 

Юнак майже не ворушився, боячись видати себе. Він прийшов сюди випадково. 

Принаймні спочатку. 

Але побачене змусило його залишитися. 

Меч у руках леді Д’Амеліо рухався впевнено. Без зайвих жестів. Без показовості. Вона просто знала, що робить. 

Юнак уважно стежив за кожним рухом. 

Він не розумівся на фехтуванні достатньо, щоб оцінити техніку, але чудово розумів інше: так не тренується людина, яка просто взяла меч до рук заради забави. 

Ейрен раптом різко повернула голову в його бік. 

Юнак завмер. 

Їх розділяли дерева й темрява. 

Чи могла вона його побачити? 

За мить Ейрен відвернулася. 

Він лише тоді дозволив собі тихо видихнути. 

“Наступного разу потрібно стояти далі”, — подумав він. 

А потім ще раз поглянув на меч у її руках. 

Цієї ночі він дізнався про леді Д’Амеліо щось, чого не мав знати. 

Юнак залишився на місці. 

Спостерігав, поки її рухи не стали повільнішими. 

Поки вона не опустила меч, поки не сперлася руками на коліна, відновлюючи дихання. 

Лише тоді він відступив у тінь. 

І зник. 

Наступного ранку сонце м’яко розливалося по мармурових підлогах резиденції. 

Світло просочувалося крізь фіранки, наповнюючи кімнату Ейрен теплою тишею нового дня. 

Вона прокинулася ще до приходу Найелі. 

Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. 

Після нічного тренування в м’язах залишилася приємна втома, а от дивне відчуття чужого погляду нікуди не зникло. 

Ейрен насупилася. 

Можливо, справді нерви. Нове місце. Нові люди. 

Забагато змін за надто короткий час. 

Вона відкинула цю думку. 

Сьогодні було важливіше - кандидати на роль супроводу. 

Двері відчинилися і до кімнати увійшла Найелі з тацею. 

Разом із нею в повітря проник аромат свіжого чаю. 

— Доброго ранку, леді Д’Амеліо. 

— Доброго. 

Найелі поставила тацю на столик. 

— Сьогодні вам потрібно трохи раніше зібратися. Каспіан передав, що кандидати будуть до полудня. 

Ейрен сіла, прихилившись плечем до спинки ліжка, і взяла чашку. 

— Добре. 

Вона зробила ковток. 

— Підготуй мені щось стримане. Але з присмаком вишуканості. 

Найелі усміхнулася. 

— Я вже подумала про одну сукню. Графітова, з м’якими складками й поясом на талії. 

Вона на мить замислилася. 

— Вона вам дуже пасує. Робить образ сильним, але водночас ніжним. 

Ейрен ледь усміхнулася. 

— Тоді її. 

— І рукавички? 

— Обов’язково. 

Найелі кивнула. 

Ейрен поставила чашку. 

— І принеси мої записи. Хочу переглянути все, що залишилося від минулих фестивалів. 

Її погляд став серйознішим. 

— Хочу бути готовою. 

— До фестивалю? 

— До всього. 

Найелі нічого не запитала. 

— Зрозуміла. 

Близько одинадцятої Каспіан особисто супроводив трьох кандидатів у внутрішній сад. 

Це було затишне місце з видом на фонтан і кам’яні лави, прикриті тінню виноградної лози. 

Ейрен сама обрала його для зустрічі. 

Тут не було офіційності, отже, людям було складніше ховатися за нею. 

Вона сиділа на кованій лаві, коли почула кроки. 

Графітова сукня стримано підкреслювала фігуру. Темне волосся було заплетене у високу косу, що спадала через плече. 

Ейрен виглядала спокійною.Майже байдужою. 

Але очі уважно вивчали кожного, хто наближався. 

Каспіан зупинився перед нею. 

— Леді Д’Амеліо. Дозвольте представити вам трьох кандидатів для супроводу. 

Він жестом запросив першого чоловіка вперед. 

— Аліан Верро. Колишній військовослужбовець північного гарнізону. Понад десять років служби. Нині працює охоронцем при знатних родинах. 

Аліан був високим чоловіком приблизно тридцяти років, із коротко підстриженим волоссям і спокійним виразом обличчя. 

Він мовчки вклонився. 

— Леді. 

Ейрен кивнула. 

Каспіан представив другого. 

— Рафаель Моро. Колишній шукач артефактів. Добре знає місто, вміє орієнтуватися в натовпі й швидко реагувати в непередбачуваних ситуаціях.