Глава 6

Каміння під ногами ледь хруснуло, коли Ейрен ступила на затінену алею, що вела до старого саду. Повітря було наповнене запахом нічних квітів і прохолодою роси. Місяць, сховавшись за хмари, давав лише тьмяне світло — рівно стільки, щоб не спіткнутись, але й не видати себе. 

Вона дісталася до галявини, де колись росли троянди. Їх вже давно не доглядали, але простір залишився відкритим — наче сама земля пам’ятала рухи тих, хто колись приходив сюди не лише милуватися квітами. 

Ейрен зняла плащ і зробила глибокий вдих. Витягнула з піхов короткий меч — і сталь тихо заспівала в нічній тиші. Вона почала повільно, з базових рухів: стійка, крок, перехоплення, ухил. Поступово ритм ставав швидшим. Її тіло пам’ятало більше, ніж вона дозволяла собі згадувати вдень. 

Вона кидалася вперед, поверталася, робила серію ударів, ніби перед нею був невидимий ворог. Гнучка, точна, зосереджена. 

Але потім… 

Раптом вона зупинилась. Замерла. 

Її пальці міцно стиснули руків’я меча. Повільно обернулась, погляд ковзав між деревами, темними силуетами кам’яних ваз і кущів. Було тихо. 

Занадто тихо. 

В повітрі щось змінилося. Вона виразно відчула це — як доторк до шкіри, як подих за спиною. Чийсь погляд. Присутність. 

Вона стояла мовчки ще кілька секунд, напружена, наче струна. 

А тоді ледь втомлено видихнула і опустила меч. 

— Уявляю, — прошепотіла сама до себе. — Просто нерви. 

І знову почала рухатись — повільніше, але з тією ж рішучістю. 

Її думки повертались до цілі. До того, заради чого вона тут. Щоб змінити свою історію. Щоб більше ніколи не бути безсилою. 

Вона не знала, що десь серед тіней одна пара очей уважно стежила за нею, не зводячи погляду ні на мить. 

***

Він стояв у тіні старого кипариса, майже злившись із ніччю, злившись із землею. Навіть вітер не ворушив його одяг. Навіть місячне світло не торкалось обличчя. 

Він спостерігав. 

Її рухи були точні, зосереджені, впевнені. Не як у панночки, яку няньчили все життя, а як у тієї, що знала ціну битві. Не просто тренування — боротьба з власними страхами, тінями минулого. 

Його погляд ковзнув за лінією її плечей, рухом зап’ястя, поставою. 

Вона не була досконалою, але мала щось інше — рішучість. 

Справжню. Живучу. 

На мить в ньому ворухнулась думка: "Ти не така, як я думав." 

Та він одразу відкинув її. Почуття — розкіш, яку він не міг собі дозволити. 

Вона зупинилась. Озирнулась. Її погляд пробіг по темряві, спинився там, де він стояв. 

Він навіть не ворухнувся. 

Вона не побачила його. Але відчула. 

Цікаво, — промайнуло в його думках. — Твоя чуйність загострюється. Добре. 

Коли вона повернулась до тренувань, він лишився ще ненадовго. Спостерігав, поки її рухи не сповільнились, поки вона не втомилась настільки, що затримала подих, спершись руками на коліна. 

І лише тоді, коли вона сіла на лаву, витираючи піт хустинкою, і спокійно заплющила очі, — він зник. Так само тихо, як і з’явився. 

***

Ейрен залишилась на самоті. 

Вночі все відчувається інакше. Кожен подих, кожен шепіт вітру — ніби розповідь, що лине з-поміж гілок. Вона сиділа кілька хвилин, ловлячи спокій, що накочував хвилею. 

— Ну от і все, — прошепотіла сама собі. — Завтра буде новий день. 

Вона сховала меч, натягнула плащ і рушила назад до резиденції, знаючи, що ніхто не помітить її відсутності. 

Майже ніхто. 

Наступного ранку сонце розливалося м’яким золотом по мармурових підлогах резиденції. Світло ковзало по фіранках, що коливалися від ранкового вітру, та заливало кімнату Ейрен теплою тишею нового дня. Вона прокинулась ще до того, як Найелі ввійшла, й деякий час просто лежала, вдивляючись у переплетення візерунків на стелі. 

Тренування минулої ночі залишило приємну втому в м’язах, а в серці — легкий неспокій. Той дивний погляд… Але вона відмахнулася від цієї думки. Ймовірно, нерви. Просто нове місце, нові люди, і попереду — перше знайомство з можливими супровідниками. 

Коли Найелі ввійшла, несучи з собою аромат квітів й свіжості, вона вже знала, що сказати. 

— Добрий ранок, леді Д’Амеліо, — лагідно промовила служниця, поставивши тацю з ранковим чаєм. — Сьогодні тобі потрібно трохи раніше зібратися. Каспіан передав, що кандидати будуть тут до полудня. 

Ейрен сіла, прихилившись плечем до спинки ліжка, й взяла чашку в руки. Її погляд був зосередженим, мов би вона продумувала кожен наступний крок. 

— Добре. Підготуй мені щось… стримане, але з присмаком вишуканості. Я хочу виглядати доречно, але не виклично. 

— Звичайно, — з усмішкою відповіла Найелі. — Я вже подумала про одну сукню… графітова, з м’якими складками й поясом на талії. Вона робить вас сильною, але водночас ніжною. Якраз як ти. Також, до них би додала тонкі, елегантні рукавички 

Ейрен кивнула, вдячно, й додала: 

— І принеси мені мої записи. Хочу переглянути те, що залишилося від минулих фестивалів. Я хочу бути готовою. В усіх сенсах. 

Найелі схилила голову: 

— Так і буде. 

Сонячні промені вже пробивалися глибше в кімнату, наповнюючи її живим світлом. В цей день Ейрен не просто мала зустріти потенційного супровідника. Вона мала ще один шанс відчути, що керує власною долею. 

Близько одинадцятої ранку Каспіан особисто супроводив трьох кандидатів у внутрішній сад — затишне місце з видом на фонтан і кам’яні лави, прикриті тінню виноградної лози. Саме тут Ейрен попросила організувати зустріч: спокійна атмосфера, далека від офіційних приміщень, дозволяла краще спостерігати за людьми. 

Вона вже чекала, сидячи на кованій лаві. Її графітова сукня стримано облягала фігуру, темне волосся було заплетене у високу косу, що спадала через плече. Вона виглядала спокійною, навіть трохи байдужою, але її погляд уважно вивчав кожного, хто наближався.