Глава 4

Ейрен

Рейнхарт навіть не повів бровою, коли Ейрен увійшла. Його темні очі ковзнули по ній швидко, майже байдуже, затримавшись лише на мить. 

Він був саме таким, яким вона його пам’ятала. 

Темний камзол із золотими вставками підкреслював глибокий відтінок його очей. Темно-каштанове волосся було недбало зачесане назад, а кілька пасом спадали на чоло. Високий, із прямою поставою та звично стриманим виразом обличчя, він здавався людиною, яка не дозволяє іншим наближатися надто близько. 

Ейрен не дала спогадам затриматися. 

Вона впевнено рушила до столу. 

За столом, крім Рейнхарта, сиділи Матіас Шевальє та Габріель Бланшар — його помічники. 

Матіас сидів рівно, трохи відкинувшись назад, створюючи враження спокою та впевненості. Його темно-каштанове волосся було ідеально зачесане, а окуляри з тонкою срібною оправою злегка зблиснули у світлі люстр. 

Він не поспішав їсти, тримаючи виделку у витончених пальцях, і час від часу неквапливо пригублював вино. Його темно-сині очі були пильними, хоча на обличчі грала легка, майже ввічлива посмішка. 

Погляд Матіаса затримався на Ейрен трохи довше, ніж вимагала звичайна ввічливість. 

Він перевів очі з її обличчя на праве око, золотисто-каре, а потім — на ліве, світло-блакитне. 

Характерна риса, яку важко було не помітити. 

Матіас нічого не сказав, лише зробив ковток вина. 

Габріель виглядав бездоганно. Його світло-руде волосся було акуратно прибране назад, а одяг сидів ідеально. Він тримався стримано, але його постава говорила про те, що він звик усе контролювати. Пальці легко ковзали по келиху з вином, а в очах читався прихований інтерес до Ейрен. 

Він ніби аналізував її поведінку, складаючи для себе перше враження. 

Обидва промовчали. 

Слуга підійшов ближче й жестом вказав на місце біля Рейнхарта. 

—  Леді Д’Амеліо, прошу. 

Ейрен сіла, акуратно розправивши складки сукні. 

Кілька секунд панувала тиша. 

— Ти не спізнилася. Це вже прогрес, — нарешті промовив Рейнхарт, не відриваючи погляду від келиха. 

Ейрен подивилася на нього. 

— Вдячна за такий високий рівень очікувань. 

Куточок його губ ледь помітно смикнувся. Чи то усмішка. Чи просто реакція. Рейнхарт нічого не відповів. 

Обід продовжився. 

Слуги безшумно наповнили тарілки, а за столом знову запанувала тиша. 

Ейрен відчувала на собі кілька поглядів, але не поспішала реагувати. 

— Ваш переїзд пройшов без проблем? — запитав Габріель, неквапливо обертаючи келих у пальцях. 

— Абсолютно. 

— Це добре, — озвався Матіас. — Дорога сюди може бути виснажливою. 

— Я впоралася. 

Погляд Рейнхарта ковзнув до неї. 

Лише на мить. 

Ейрен зробила вигляд, що не помітила. 

Вони чекали, що вона скаже. Хотіли зрозуміти, якою буде леді Д’Амеліо. 

Що ж. Нехай дивляться. 

Ейрен неквапливо піднесла келих до губ. 

Рейнхарт нарешті відклав столові прибори й повернувся до неї. 

— У тебе є побажання щодо перебування тут? - запитав він рівним тоном , ніби  обговорював щось буденне. 

— Мене влаштує спокій, - відповіла вона, зустрівши його погляд 

Він ледь помітно всміхнувся. 

— Це навряд чи залежить від мене. Хоча добре, що ти не маєш надмірних очікувань. 

Вона лише злегка нахилила голову, не коментуючи його слів. 

Габріель тихо кашлянув, прикриваючи усмішку келихом. 

Рейнхарт перевів на нього погляд. 

Той одразу зробив вигляд, що дуже зацікавлений своєю тарілкою. 

Ейрен ледь не всміхнулася. 

— Вам щось знадобиться для облаштування? — поцікавився Габріель. 

— Ні. Найелі подбає про все необхідне. 

— Добре. 

Вона вже знала, що її кімнати облаштовані бездоганно. Її речі розкладуть до кінця дня, а Найелі подбає про дрібні деталі. 

Рейнхарт більше не ставив запитань, повернувся до своєї тарілки, даючи зрозуміти, що розмова на цьому завершена. 

Обід тривав, і хоча атмосфера залишалася напруженою, Ейрен не дозволила собі ні жестом, ні виразом обличчя видати свої думки. 

Вона була тут не для того, щоб завойовувати прихильність. 

Її мета була іншою. 

Пальці непомітно торкнулися тканини біля стегна. 

Кинджал був на місці. 

Звичний холод металу відчувася навіть крізь піхви. 

Ейрен ледь помітно видихнула. 

Деякі речі вона не залишала навіть у новому домі. 

Після обіду Ейрен неквапливо вийшла з їдальні. 

Вона відчувала на собі погляди — не надто настирливі, але достатньо уважні, щоб зрозуміти: за нею спостерігають. 

Габріель, що йшов позаду, стримано запитав: 

— Чи бажаєте оглянути резиденцію, леді Д’Амеліо? 

Вона на мить замислилася. 

— Ні. Моя служниця сама розбереться, що і де знаходиться. 

Чоловік ледь помітно кивнув, приймаючи її відповідь без зайвих коментарів. 

На виході з коридору її вже чекала Найелі. Дівчина була зосереджена, але в її очах читалося занепокоєння. Вона опустила голову в легкому поклоні. 

— Я підготувала вашу кімнату, леді, — тихо повідомила вона. 

— Добре, — коротко відповіла Ейрен. 

Вони рушили коридорами резиденції. 

Просторі зали, високі стелі, дорогі килими та ретельно підібраний декор — усе тут говорило про статус дому Д’Амеліо. 

Але вона не збиралася дозволити цим стінам стати для неї кліткою. 

Коли вони нарешті опинилися у відведених для неї покоях, Ейрен, не зупиняючись, підійшла до балкона. 

Відчинила двері. Тепле повітря торкнулося її обличчя.  

Найелі несміливо підійшла ближче. 

— Вам щось потрібно, леді? 

Ейрен ще мить вдивлялася в горизонт, перш ніж відповісти: 

— Підготуй мені гарячий чай. А потім відпочинь. Завтра буде багато роботи. 

Служниця ледь помітно посміхнулася й кивнула, залишаючи її наодинці з думками.