Глава 4

Рейнхарт навіть не повів бровою, коли Ейрен увійшла. Його темні очі ковзнули по ній швидко, без особливої зацікавленості, немов оцінюючи, але не роблячи висновків. 

Рейнхарт... Він був таким, яким вона його пам’ятала. 

Настільки вражаючою була його присутність. 

Він був у темному, майже чорному камзолі з золотими вставками, які підкреслювали відтінок його очей — глибоких, майже непрозорих оніксових, із ледь помітними золотими вкрапленнями, які мерехтіли, немов жаринки в попелі. Його погляд був важким, пронизливим, ніби проникав крізь тебе, не ставлячи жодних питань, а вже знаючи відповіді. 

Його волосся — хвилясте, темно-каштанове — було недбало зачесане назад, і декілька пасом час від часу спадали на чоло, створюючи враження якоїсь неприродної, майже зухвалої елегантності. Він був надто красивий, але не тим типом краси, що викликає довіру. У ньому було щось небезпечне, хижо-привабливе. 

Високий, навіть надто. Його постава була горда, впевнена, мов у чоловіка, який звик тримати світ на відстані меча. 

Його зовнішність була водночас прекрасною й загрозливою. 

Ейрен не дозволила собі вагатися. Вона крокувала впевнено, зберігаючи спокійний вираз обличчя, хоча відчувала, як напружена атмосфера тисне на плечі. 

За столом, крім Рейнхарта, сиділо ще кілька людей. Вона одразу впізнала його помічників: Матіас Шевальє, що відповідав за бухгалтерські справи, і Габріель, який стежив за порядком у маєтку, включно з етикетом та організацією прийомів. 

Матіас сидів рівно, трохи відкинувшись назад, створюючи враження спокою та впевненості. Його темно-каштанове волосся було ідеально зачесане, а окуляри з тонкою срібною оправою злегка зблиснули у світлі люстр. Він не поспішав їсти, тримаючи виделку у витончених пальцях, а інколи неквапливо пригублював вино. Його темно-сині очі були пильними, хоча на обличчі грала легка, майже ввічлива посмішка. 

Габріель виглядав бездоганно. Його світло-руде волосся було акуратно прибране назад, а одяг сидів ідеально. Він тримався стримано, але його постава говорила про те, що він звик усе контролювати. Пальці легко ковзали по келиху з вином, а в очах читався прихований інтерес до Ейрен. Він ніби аналізував її поведінку, роблячи для себе висновки. 

Обидва коротко глянули на неї, але не промовили ні слова. 

Слуга підійшов ближче й жестом вказав на місце біля Рейнхарта. 

— Леді Д'Амеліо, прошу. 

Вона сіла, акуратно розправляючи складки сукні. 

Кілька секунд тривала тиша. 

— Ти не спізнилася. Це вже прогрес, — нарешті промовив Рейнхарт, не відриваючи погляду від келиха з вином у своїй руці. 

Ейрен не змінила виразу обличчя. 

— Вдячна за такий високий рівень очікувань, — спокійно відповіла вона. 

Куточок його губ ледь смикнувся, але він нічого не сказав. 

Обід тільки починався. 

Ейрен відчувала на собі кілька поглядів, але не звертала уваги. 

Слуги безшумно наповнили тарілки. 

— Ваш переїзд пройшов без проблем? — запитав Габріель, акуратно розмішуючи вино в келиху. 

— Абсолютно, — відповіла Ейрен, відрізаючи шматочок м’яса. 

— Це добре, — кивнув Матіас. — Дорога сюди може бути виснажливою. 

Рейнхарт не брав участі в розмові, лише зрідка кидав на неї оцінюючий погляд. 

— Я справляюся, — відповіла вона, перш ніж у кімнаті знову запанувала тиша. 

Вони випробовували її. Хотіли побачити, як вона поводитиметься в нових умовах. 

“Що ж, нехай дивляться” - подумала вона. 

Ейрен не поспішала щось говорити, неквапливо беручи до рук келих із вином. Тиша, що повисла в залі, здавалася натягнутою, проте її це не бентежило. 

Рейнхарт нарешті відклав столові прибори та відкинувся на спинку стільця, повертаючись до неї. 

— У тебе є побажання щодо свого перебування тут? — запитав він рівним тоном, ніби обговорював щось буденне. 

Ейрен зустріла його погляд. 

— Мене влаштує спокій. 

Рейнхарт ледь помітно всміхнувся, хоча ця посмішка не торкнулася його очей. 

— Це навряд чи залежить від мене. Але добре, що ти не маєш надмірних очікувань. 

Вона лише злегка нахилила голову, не коментуючи його слів. 

Матіас, який спостерігав за ними з цікавістю, зробив ковток вина. 

— Вам щось знадобиться для облаштування в резиденції? — уточнив Габріель. 

— Ні, — коротко відповіла Ейрен. 

Вона вже знала, що її кімнати облаштовані бездоганно. Її речі розкладуть до кінця дня, а Найелі подбає про дрібні деталі. 

Рейнхарт більше не ставив запитань. Він повернувся до своєї тарілки, даючи зрозуміти, що розмова на цьому завершена. 

Обід тривав, і хоча атмосфера залишалася напруженою, Ейрен не дозволила собі ні жестом, ні виразом обличчя видати свої думки. Вона була тут не для того, щоб завойовувати прихильність. Її мета була іншою. 

Після обіду Ейрен неквапливо вийшла з їдальні. Вона відчувала на собі погляди—не надто настирливі, але достатньо уважні, щоб зрозуміти: за нею спостерігають. 

Габріель, що йшов позаду, стримано запитав: 

— Чи бажаєте оглянути резиденцію, леді Д'Амеліо? 

Вона на мить замислилася. 

— Ні. Моя служниця сама розбереться, що і де знаходиться. 

Чоловік ледь помітно кивнув, приймаючи її відповідь без зайвих коментарів. 

На виході з коридору її вже чекала Найелі. Дівчина була зосереджена, але в її очах читалося занепокоєння. Вона опустила голову в легкому поклоні. 

— Я підготувала вашу кімнату, леді, — тихо повідомила вона. 

— Добре, — коротко відповіла Ейрен. 

Вони рушили коридорами резиденції. Просторі зали, високі стелі, дорогі килими та ретельно підібраний декор—усе тут говорило про статус дому Д'Амеліо. Але для неї це був лише новий тимчасовий притулок, не більше. 

Коли вони нарешті опинилися у відведених для неї покоях, Ейрен, не зупиняючись, підійшла до балкона. Відчинила двері, і тепле повітря торкнулося її обличчя. Сонце вже почало хилитися до обрію, зафарбовуючи небо у відтінки золотистого та рожевого.