Глава 2

Увійшовши до своєї кімнати, Ейрен побачила знайомий погляд.

Біля вікна стояла Найелі — її особиста служниця.

Дівчині було двадцять три. Вона мала теплі карі очі, довге, злегка хвилясте світло-русяве волосся та м’які риси обличчя. На зріст Наєлі була невисокою — близько ста п’ятдесяти трьох сантиметрів. Струнка, але не тендітна, вона завжди виглядала охайно: акуратна сукня служниці, зібране волосся, жодної зайвої деталі.

На перший погляд Найелі здавалася тихою та спокійною. Та за цією зовнішньою м’якістю ховалася впевненість людини, яка добре знала свої обов’язки й не боялася сказати те, що думала.

— Ну що? — запитала вона, ледь усміхнувшись. — Як усе пройшло?

Ейрен зітхнула й опустилася на край ліжка.

— Як і очікувалося.

Найелі лише кивнула. Вона не ставила зайвих запитань. Знала: якщо Ейрен захоче розповісти — розповість сама.

Дівчина підійшла до шафи, відкрила дверцята й почала діставати речі.

— Тоді почнемо збиратися.

— Уже? — здивовано перепитала Ейрен.

— А коли? — Наєлі кинула на неї погляд через плече. — Якщо ти вирушаєш завтра, то краще зробити все сьогодні.

— Ти теж їдеш зі мною.

Це прозвучало не як запитання.

Найелі на мить завмерла, а потім усміхнулася.

— Звісно. Хіба я можу дозволити тобі їхати самій?

Ейрен усміхнулася у відповідь.

— Тоді будь готова до світанку.

— До світанку? — Наєлі театрально схопилася за серце. — Леді, ви хочете вбити мене раніше, ніж я встигну зібрати всі ваші речі?

— У тебе є вся ніч.

— Саме це й лякає.

Ейрен тихо засміялася.

Навряд чи в маєтку Д’Амеліо її зустрінуть із теплими обіймами. Але принаймні Найелі буде поруч.

І цього було достатньо.

Вони познайомилися ще дітьми.

Тоді Ейрен було сім, а Найелі — дев’ять. Дівчинка була лише ученицею служниці й майже не мала права навіть заговорити до маленької леді без дозволу.

Та одного дня Ейрен вкотре сховалася в саду з книжкою.

Вона сиділа під старим деревом, намагаючись не думати про те, що відбувалося в маєтку.

Найелі знайшла її випадково.

Вона не запитала, чому Ейрен тут сидить. Не почала заспокоювати чи говорити слова, яких сама не розуміла.

Просто мовчки поклала поруч маленький шматочок шоколаду й пішла.

Саме тоді Ейрен уперше зрозуміла: іноді людині не потрібні слова. Іноді достатньо просто знати, що поруч хтось є.

Відтоді вони поступово зблизилися.

Через роки Найелі стала її особистою служницею — і однією з небагатьох людей, які бачили в Ейрен не просто «доньку-бастарда герцога», а звичайну дівчину.

Наєлі знала, коли варто щось сказати, а коли краще промовчати.

Саме тому Ейрен довіряла їй.

— Отже, це правда? — Наєлі обережно поклала складену сукню до дорожньої скрині. — Ти справді вже одружена?

Ейрен опустила погляд на каблучку.

— Схоже на те.

— І ти навіть не знала?

— Не знала.

Найелі на кілька секунд замовкла.

— Тоді я розумію, чому ти така спокійна.

— А хіба я мала влаштувати істерику?

— Ні, — серйозно відповіла Найелі. — Але на твоєму місці я б уже втекла.

Ейрен не стримала усмішки.

— Мені нікуди тікати.

— Можна придумати.

— І куди?

— Не знаю. У ліс.

— Чудовий план.

— Дякую.

Обидві засміялися.

Та коли сміх стих, у кімнаті знову запала тиша.

Ейрен подивилася на каблучку.

— Мені доведеться поїхати.

Найелі підійшла ближче.

— Так.

— Я не знаю, що на мене там чекає.

— Ти знаєш більше, ніж думаєш.

Ейрен зустрілася з нею поглядом.

— Ти справді так вважаєш?

— Я знаю тебе. І знаю, що ти не дозволиш їм зламати себе.

Ейрен тихо видихнула.

— Мені всього лише доведеться навчитися жити в іншому місці.

— Саме так.

Наєлі поклала долоню на складену сукню.

— А якщо тобі там не сподобається, ти завжди можеш знайти свій шлях.

Ейрен усміхнулася.

— Звучить так, ніби в мене є вибір.

— А хіба його немає?

Ейрен нічого не відповіла.

Найелі знала правду не гірше за неї.

Зараз вибору майже не було.

Та це не означало, що його не з’явиться пізніше.

— Відпочинь, — сказала Найелі. — Завтра буде важкий день.

Ейрен кивнула.

— Якщо це трапилося, значить, на те воля Богині.

— Можливо, — тихо відповіла Ейрен.

Вона знала, що має статися.

І цього разу спробує все змінити.

***

Наступного ранку Найелі вже була на ногах.

Усе було готове.

На підлозі стояли акуратно запаковані дорожні сумки, біля шафи — кілька скринь із речами.

Ейрен востаннє озирнулася на свою кімнату.

Стіни, які пам’ятали її дитинство.

Вікно, біля якого вона читала вечорами.

Ліжко, на якому не раз засинала з думками про те, чому її життя таке, як є.

Це місце ніколи не було для неї справжнім домом.

Та все одно залишалося частиною її минулого.

— Готова? — запитала Найелі, розправляючи останню складку на її плащі.

— Так.

Ейрен ще раз поглянула навколо.

Потім відвернулася.

Час іти.

Біля карети вже чекали Кейден та кілька слуг.

Ейрен зупинилася біля брата.

Він простягнув їй запечатаний лист.

— Відкриєш, коли приїдеш.

Ейрен взяла його.

— Що там?

— Побачиш.

Кейден усміхнувся, але цього разу його усмішка була якоюсь сумною.

Ейрен стиснула лист у пальцях.

— Добре.

Вона вже хотіла піднятися в карету, коли Кейден раптом схопив її за зап’ястя.

— Рен.

Ейрен обернулася.

Він кілька секунд мовчав, ніби намагався підібрати правильні слова.

— Ми більше не будемо бачитися так, як раніше.

Ейрен завмерла.