Глава 2

Увійшовши до своєї кімнати, Ейрен зустрів знайомий погляд. 

Найелі, її особиста служниця, стояла біля комода. 

Найелі була ледь старшою за неї — 23 роки. Має карі очі з теплим відтінком і довге хвилясте  світлорусе волосся, яке, зазвичай, заплітає у косу або заколює шпильками, щоб воно не заважало під час роботи. Її риси обличчя м'які, з легким рум'янцем на щоках, надає їй трохи доброзичливого вигляду. навіть коли вона серйозна. 

Вона маленького зросту, десь 153 см, струнка, але не крихка, а рухається з впевненістю людини, яка добре знає свої обов'язки.  Завжди одягнена акуратно, в прості, але якісні сукні служниці, переважно темних кольорів із білими фартухами. 

Найелі уважна і турботлива. Але за цією м'якістю ховається рішучість — якщо потрібно, вона не вагаючись ставала на сторону Ейрен. 

— Як все пройшло? — запитала вона м'яко, відкладаючи складену сукню. 

Дівчина підкинула коробочку з каблучкою в повітря і впіймала її на льоту, як робила це перед братом. 

— Як і очікувалося. 

Найелі не видала жодного здивування, лише злегка нахилила голову. 

— Отже, час пакувати речі? 

— Так. 

Служниця кивнула і підійшла ближче. 

— І як ти себе почуваєш? 

Ейрен ледь помітно всміхнулася. 

— А як ти думаєш? 

Найелі трохи нахмурилася, але потім просто зітхнула. 

— Думаю, що ти, як завжди, тримаєш все у собі. 

Ейрен не заперечила. Замість цього, підійшла до столу з дзеркалом, поклала коробочку на стіл і почала розшнуровувати рукави сукні. 

— Якщо ти дійсно хочеш допомогти, вибери найзручніші речі. Навряд чи в маєтку Д'Амеліо мене зустрінуть з теплими обіймами, тому хоча б у власному одязі хочу почуватися комфортно. 

Найелі усміхнулася, хоч в її очах читалася легка тривога. 

— Як скажеш. Але я все одно хвилююся. 

Дівчина на мить зупинилася, а потім не дивлячись на служницю, м'яко сказала: 

— Я знаю. 

Найелі не стала чекати подальших розпоряджень. Одразу почала відбирати необхідні речі, розкладаючи їх по скринях і сумках. 

— Я поїду з тобою, — промовила вона без тіні сумніву. — Це навіть не обговорюється, — продовжила та, випереджаючи будь—які можливі запитання. 

Ейрен трохи хитнула головою, але на губах з'явилася ледь помітна усмішка. 

— Добре. Тоді подбай про те, щоб усе було готове до ранку. 

Найелі підняла голову від складених суконь і подивилася із легкою недовірою. 

— До ранку? 

— Так. 

Служниця на мить завмерла, оцінюючи обсяг роботи, що належало виконати, а потім, зітхнувши, різко зачинила одну зі скринь. 

— Скажи, що ти жартуєш, — мовила вона, дивлячись так, ніби їй щойно запропонували підпалити маєток. 

Ейрен спокійно зустріла її погляд і, склавши руки на грудях, відповіла: 

— Ні, відправляємося завтра на світанку. 

Найелі примружилася, а потім театрально підняла очі до стелі, ніби молячись про терпіння. 

— Чудово. Просто чудово. Замість спокійних зборів — біг на витривалість. 

— Ти впораєшся, — підбадьорила Ейрен і злегка усміхнулася. 

— Звичайно, що впораюся, — пробурмотіла вона, відкриваючи наступну скриню. — Бо хтось же має стежити, щоб ти не забула нічого важливого. 

Дівчина нічого не відповіла, але була дуже вдячна. 

Вони познайомилися ще коли були дітьми. Ейрен було 7, а її — 9. Найелі тоді лише починала працювати в маєтку Барб'єрі як учениця однієї зі старших покоївок. Її спочатку приставили допомагати іншим служницям. Вони зустрілися випадково. Ейрен, в черговий раз, сховалася у саду і читала книжку, а Найелі мала невелику перерву від роботи. 

Молода Барб'єрі була самотньою. Найелі розуміла, що їй не слід втручатися, але вона не змогла просто піти. Вона не стала розпитувати чи давати марні втішання — натомість просто мовчки залишила поруч шматочок шоколаду, який у той день їй дали на кухні. 

Ейрен не забула цього жесту. 

З роками, Найелі поступово стала її особистою служницею. Вона була однією з небагатьох людей у маєтку, хто справді бачив у ній не лише "доньку — бастард герцога", а й живу людину. Їхні стосунки не були такими, як між господинею та звичайною служницею. Між ними завжди була певна дистанція, продиктована правилами, але в цій дистанції все ж було тепло. 

Найелі турбувалася про неї не лише як служниця, а й як подруга, наскільки це було можливо у їхньому становищі. Вона знала,коли варто щось сказати, а коли краще помовчати і побути поруч. І хоч Ейрен не завжди відкрито висловлювала свої почуття, проте цінувала цю відданість. 

Тому була не здивована, що Найелі, навіть, не подумала залишитися в маєтку Барб'єрі. 

— Ти хоч розумієш, що означає переїхати в резиденцію молодого лорда Д'Амеліо? Це ж не просто інше місце, це... 

— Зміна всього, — спокійно додала та, відстебнувши сережки і поклавши їх на столик. 

Найелі замовкла, поглянувши на неї уважніше. 

— Ти так спокійно це сприймаєш. 

— А хіба є вибір? 

— Завжди є вибір, — Найелі стягнула зв'язки на одній з торбин, що вже була готова. — Хоча ні, не в твоєму випадку. 

Я усміхнулася куточком губ. 

— Саме так. 

Служниця, поклавши долоню на складену торбину, сказала: 

— Тоді що далі? Ми збираємо речі й... 

— І їдемо. 

— Просто беремо і їдемо? Без свята, без урочистостей? 

— Усім скажуть, що ми повінчалися таємно у храмі, — відповіла дівчина, зустрівшись з Найелі поглядом у дзеркалі. 

— Ти серйозно? 

— Батько вже усе вирішив. 

Найелі ще мить дивилася на неї, а потім, зітхнувши, сіла на край ліжка. 

— І що, навіть тобі нічого більше не сказав? 

Ейрен не відповіла одразу. Погляд ковзнув по коробочці. 

— Сказав. Він сам передав мені каблучку. 

Найелі здивовано підняла брови. 

— Отже... 

Ейрен лише хитнула головою.