VIII. Несподівана зустріч

Переповненим морським пляжем йшов чоловік, років тридцяти. Він оглядав усе навколо, і не міг надивитися. Як усе змінилося за ті дев’ять років, які він тут не був!

Тоді тут був тільки один ресторан, а тепер - кілька десятків маленьких кафетеріїв і три великі ресторани. Але він ішов до того, з яким його пов’язало життя, до "Перлини". Той майже не змінився: усередині було велике приміщення для розкішних вечорів, важливих зустрічей, надворі - та сама крита тераса, яку обслуговував бар. А навпроти - низка каменів, які на кілька метрів ішли в море.

Олег підійшов до бармена.

- Пляшку пива, будь ласка.

- Ось, тримайте.

- Дякую.

Він озирнувся, з надією присісти за який-небудь столик. Усі були зайняті. Але за одним із них сиділа жінка, одна, яка дивилася кудись у море. Олег не міг бачити її обличчя, бо та сиділа до нього спиною.

- Перепрошую, можна скласти Вам компанію? - Посміхаючись, запитав він. Жінка підняла погляд. - Ти? Здрастуй, Ірино, не очікував тебе тут зустріти.

- Здрастуй, Олеже, як бачиш, Доля вирішила знову переплутати наші шляхи.

- Як у тебе справи? Чи не забула ще про мене, адже минуло вже стільки років?

- Так, роки минули, і ми змінилися. Ми подорослішали. А ти, як і тоді, гарний... Ні, не забула. Я завжди про тебе згадувала. Думала, де ти, як живеш?

- А де твій чоловік?

- Чоловік? - Ірина важко зітхнула. – Немає. Він загинув.

- Прошу вибачення.

- Не варто. Якою ж я була дурепою, що тоді повірила йому. Це ти мені вибач, за той біль, що заподіяла тобі.

- Що було, того не повернеш.

- На жаль. Ох, якби я знала, що так буде. Що доля так жорстоко посміється над нами. А як же ти? Чим жив усі ці роки?

- На життя не скаржуся. Маю свою фірму, машину, квартиру, гроші, тільки... кохання в цьому житті я так і не побачив.

- І я його не знала. Була сліпа і не розуміла, що він просто брехав. Костянтин так само зраджував мене, пив, влазив у бійки, а після - зганяв на мені злість. В одній із бійок його і вбили. А я, напевно, заслужила те, що маю.

- Тату, татку! - Дитячий крик перервав їхню розмову. Ірина озирнулася і побачила, як біловолосий хлопчина років п’яти, у футболці та джинсових шортиках, із широкою посмішкою, щосили біг до їхнього столика.

- Привіт, малюче, - Олег підхопив хлопчика на руки, міцно обійнявши, - ну як справи?

- Сумував за тобою. Де ти так довго був?

- Ти ж знаєш, у мене справи. І не можу бути поруч, як би сильно тебе не любив.

Малюк озирнувся.

- А це хто?

- А це, Максимку, тітка Іра.

Хлопчик уважно оглянув жінку, а потім підійшов і простягнув руку.

- Доброго дня, тітко Іро.

- Привіт, Максимку, рада познайомитися.

У цей час до столика підійшла молода, років двадцяти п’яти, жінка. Зеленоока блондинка з пишними локонами, стрункою фігурою, красивими довгими ніжками.

- Привіт, Олежку, рада знову бачити тебе.

- Привіт, Галино, я теж дуже сумував за вами. Це - Іра, а це - Галя. Гаразд, ви тут поки знайомтеся, а ми з Максимком відійдемо ненадовго.

- Приємно познайомитися.

- Взаємно.

- Я сестра Олега.

- А ми познайомилися з Олегом дев’ять років тому.

- То ви і є та жінка, яку він так сильно кохав і, мабуть, досі кохає?

Ірина стиснула плечима.

- Вибачте, Ви заміжня?

- Уже ні.

- Це, звісно, не моя справа, Ви вже мене вибачте, але скажіть мені, Ви кохаєте Олега?

- Так. І кохала всі ці роки.

- Тоді, чому б вам не бути разом?

- А його дружина?

- Дружина? Ні, Олег не одружений. Розумієте, коли ви розлучилися, він довгий час не міг знайти собі місце. Я його просто не впізнавала. Ходив, як тінь, марив ночами, змарнів і виснажився нанівець. Скільки я не намагалася, він так і не зміг забути Вас.

Але в один із днів у ньому немов щось змінилося. Олег став, як раніше, веселим, влаштувався на роботу і незабаром став директором фірми.

Пізніше він зустрів Світлану. Вона захоплювалася розкішними речами, вечірками, свободою. Вони так і не одружилися. Коли народився Максимка, Олег забрав його до себе, а Світлана отримала чималу суму грошей, щоб забути їх обох.

Через постійну зайнятість Олега, малюка виховую я.