VI. Прощавай

На порозі стояв Олег. У руках він тримав квіти, а його усмішка світилася щастям і веселощами.

- Привіт, Ірочко, можна увійти?

- Так, звісно.

- Це тобі. - Він простягнув букет червоних троянд.

- Дякую. - Дівчина посміхнулася, але їй було якось ніяково, і дрібне тремтіння пробігло по її спині.

- Сподіваюся, ти добре відпочила після вчорашньої зустрічі.

- Цілком.

Вони сиділи один проти одного. Іра поглядом міряла хлопця. На ньому була біла футболка-безрукавка, чорні джинси.

Серце дівчини забилося сильніше. Від цього їй стало ще важче. Здавалося, що не вистачає дихання, а до горла підступає зловісний клубок. В очах заіскрилася сльоза.

"Господи, - подумала Ірина, - ну для чого мені все це? Адже я хочу тільки простого людського щастя: бути коханою і кохати самій, але тільки... одного".

- Олеже... прошу, вислухай мене, тільки не перебивай.

Юнак мовчки кивнув головою.

- Ти ж пам’ятаєш хлопця, який учора був у ресторані? Костянтин сьогодні приходив до мене. І ... попросив вибачення. Одним словом, я виходжу заміж.

На якийсь час у кімнаті запанувала тиша.

- Вітаю... я... радий за тебе. - Ледве вимовив Олег.

- Вибач... - тихо відповіла дівчина.

Хлопець зробив вигляд, ніби не чув цього слова. Він підвівся з крісла.

- Щастя тобі й кохання. Прощавай.

Олег, не сказавши більше ні слова і жодного разу не озирнувшись, вийшов із квартири. Ірина тихенько прикрила за ним двері, все ще чуючи його кроки. Після чого вихором рвонула в спальню, впала на ліжко і, зарившись у подушки з головою, залилася сльозами.

У який злий жарт грає з нею Любов?!

Їй було чогось шкода. От тільки чого, вона не знала. А серце рвалося на частини між Олегом і Костянтином.

Виплакавшись, Ірина вирішила заховати свої біль і образу за сімома замками, щоб пізніше неодноразово діставати їх звідти!

Вона взяла в руки телефон і набрала номер.

- Алло... – почувся чоловічий голос на іншому боці.

- Привіт, Костику, це я...