28.3

***

У Борсуки я потрапила з настанням темряви. Містечко зустріло мене гавкотом собак і смачними запахами, що йшли з кожного димаря. Така звична, майже рідна атмосфера… Але насолодитися поверненням не вдавалось.

Я ступала вулицею, на якій прожила майже три роки, і боялася побачити знайомі обличчя. Нарешті проминула будинок Ів та Кьерна… Не втрималася, зупинилась біля старої вишні, що нависла над дорогою. Вікна сусідів не були завішені, тож переді мною відкрилася майже ідеальна картина сімейного затишку.

Вони вечеряли. Ів розливала юшку в миски, Кьерн нарізав хліб, шестимісячний малюк бавився з брязкальцем. Бракувало лише Девії.

«Заміж віддали чи на навчання відіслали?» – задумалась я, неймовірним зусиллям волі змушуючи себе відірвати погляд від чужого будинку.

Під ногою хруснула гілка. У вечірній тиші звук був гучним, і злякав він не тільки мене.

– Ховайся! – пискнули у дворі. – Хтось іде!

– Бувай, красуне, я побіг! Завтра зустрінемося, згода?

За кілька кроків від мене паркан перескочив довготелесий хлопчина і, скрикнувши від несподіванки, кинувся вздовж вулиці.

Стукнули двері. Девія промайнула у вікні веранди, потім я побачила дівчину на кухні.

– Ні з ким я не милувалась! – почулися її виправдання. – Не вигадуйте!

«Все-таки заміж зібралася», – що ж, побажаємо їй щастя. У мене завелися гроші, на весільний подарунок не поскуплюсь.

Моя хатина була темна і холодна. Я трохи постояла на ґанку, з жахом і благоговінням водночас розглядаючи кущ бузку, що виріс вище даху. Потяглася за ключем, але над дверима його не було. Напевно, хазяйновита Ів забрала «про всяк випадок», щоб не спокушати злодіїв. Треба зайти до них.

«Не зараз», – заперечила собі ж я.

Навіщо порушувати їхню ідилію своєю появою? Щастя – подія не надто поширена. Його легко злякати, особливо моїм сумом. Завтра буде новий день і нові зустрічі, а поки що нехай вечеряють і не думають про сторонніх.

Вдалині завив собака. Це нагадало про недавню обіцянку і про те, що дечий спокій порушувати можна скільки завгодно, совість і слова поганого не скаже.

Торба залишилася на сходах, а я попрямувала на околицю містечка. Там, на прилеглому пагорбі, височів старий замок. Минулого року його та його господаря сильно потріпав розлючений Білий Дракон, проте барон Іресський вижив, відбудував більшу частину володінь і завзято заперечував участь дракона у руйнуваннях.

– І чому я не знайшла коня? – Дорога вела під гору, тому я захекалась. – Аристократи, щоб їх демони роздерли… Обов'язково треба оселитися не там, де всі.

Прочинені ворота ніхто не охороняв. По-перше, це Підлісся. Тут крадіїв достатньо, а грабіжники – птахи рідкісні. По-друге, кожен знав, що з багатствами в барона не густо. Старший син одружився від дурості, середній – від кохання… Одна надія на Артана, котрому підібрали вигідну партію. По-третє, віднедавна з прислуги в замку були лише дві покоївки, які працювали майже за одну їжу.

– Пані Тає! – Виснажений старий зі знівеченим шрамами від опіків обличчям походжав двором, напевно страждаючи від безсоння, і помітив мене першим. – Коли повернулися?

– Щойно, пане бароне. – Я досі не визначилась, як із ним поводитися. – Не турбуйтеся, довго не затримаюсь. Пса хочу побачити. Де він?

Тонкі губи співрозмовника стиснулися в ледь помітну смужку.

– Артан у від'їзді, – врешті промовив барон.

– І гончак із ним?

Він здивовано втупився в мене.

– Ви добре почуваєтеся? – поцікавився з кислою міною.

Я запідозрила, що звичка Мели висловлюватися загадками передалась і мені.

– Собака. Рудий. Монітський золотистий гончак, – я намагалася говорити короткими розбірливими фразами. – Його вам надіслали як весільний подарунок. Чи можна з ним побачитися?

Барон прошипів щось явно неприємне, проте чхати я хотіла на заморочки аристократів. Головне, песика мені показали. Підстрибував він чудово, на життя не скаржився, мене не впізнав… Ну й добре.

Спускатися з пагорба було легше, тим паче гнів збільшував сили.

«Артан у від'їзді», – бухало в голові.

Не думала, що ця звістка мене так засмутить. Я ж клялася собі, що аристократик навіки пішов із моїх думок!

У від'їзді, хе-хе… Зрозуміло, барон не бажав скандалу, інакше це звучало б як: «Одружився і поїхав».

У будь-якому разі мені байдуже!

Я не пішла по ключ до сусідів. Влаштувалася на ґанку, притулилася спиною до бузку. У прогалинах між листям блимали зірки, за поодинокими хмарами ховався щербатий місяць… Цвіркуни голосили, перегукуючись із моїм пригніченим настроєм, собака вив, не затихаючи ні на мить.

Я заснула, незважаючи на прохолоду. Опустила голову на коліна і випала з дійсності, як після виснажливого дня. Втім, він справді був важким. Не в плані фізичної праці – через новини.

– Гей, божевільна, застудишся.