Розділ 28.1. Вибір чи… вибір?

Після спекотного узбережжя столиця здавалася лише дуже теплою, а з настанням темряви мені взагалі довелося вдягти сорочку з довгими рукавами.

Вечірня прохолода огорнула Рен. Я зіщулилась, уявивши, як повернуся в Борсуки. Там осінь означала затяжні дощі, бездоріжжя і довгі похмурі вечори. Але мене тягнуло на північ. Не тільки через Артана – просто в Підліссі був мій дім.

– Тобі не обов'язково йти зі мною, – вкотре нагадала Мела.

Я це розуміла. Вальєн – чужа доля та чужа історія, але перед від'їздом хотілось побачитися з усіма учасниками божевільного літа. Особливо з Аруном.

– Думаєш, пан Яструб запишався настільки, що й на поріг не пустить? Байдуже, мені не вперше лазити через огорожі.

Мела невпевнено посміхнулася:

– Поглянь сюди. Здолаєш?

А чом би й ні? Височенна кам'яна стіна, що оточувала величезний особняк у стилі «дістався у спадок від десятків поколінь родовитих пращурів, які віками гасали по світу, примножуючи свої багатства й наживаючи ворогів», немов кидала мені виклик.

Проте ворота відчинились, і випробувати добряче призабуті навички бродяги не вдалося.

– А ти нічогенька така, тітонько. Але спідниця надто довга. Чому без розрізу? Коліна – це красиво.

Жіночий одяг – останнє, що я почала б обговорювати з чотирнадцятирічним хлопчиськом. Чи п'ятнадцятирічним? Його батьки не знайшлись, і ми не знали про нього нічого, крім імені.

Арун із Зайців… В офіційних документах його не існувало.

У міру того, як пошуки заходили в глухий кут, я все більше схилялася до думки, що в устах княжни «зайчик» означало саме «зайчик», а не рід. Записи з лікарні ситуацію також не проясняли. Так, три роки тому до них привезли дитину відповідного віку. Ім'я невідоме, рід невідомий… Імовірно, безпритульний. Старі інфіковані рани, тонкі кістки, важка травма голови… Йому пророкували швидку смерть, проте він зник. Чи варто дивуватися, що обірванця ніхто не шукав?

– Бачу, освіта на тебе ніяк не вплинула, маленький нахабо, – беззлобно вколола я зухвальця.

– Тітонько, за тиждень я вивчив літери! А ти чого чекала? Що перетворюся на неї? – Арун кивнув на чаклунку. – Ще чого.

Ми ступили на напрочуд чисту під'їзну доріжку, по обидва боки якої росли невисокі кущі жасмину, обстрижені рівно настільки, щоб здаватись еталонно природними. Хлопець із натугою потягнув ворота.

– Ти тут на правах обслуги? – вразилася я.

– Що? – Він здивовано витріщився на мене. – Ти чого обзиваєшся?

– Працюєш за їжу та житло?

– Де? А! – Його обличчя проясніло, на щоках з'явились ямочки. – То це ж хіба робота?

– Ні?

– Робота – коли важко й не хочеться, а тут весело. Годують досхочу, не б'ють, не будять на світанку, не вказують, що робити. Якби вчитися не змушували, взагалі було б чудово. Але й так нормально. Ти менше теревень, тітко. Велн кудись збирається, хочеш його застати – поспіши.

– Велн?

– Що знову не подобається? При сторонніх я його паном Вальєном кличу. Але ж ти не зовсім чужа.

«Велн – тільки для сім'ї», – згадалося мені.

Що ж, схоже, за долю хлопчика можна не хвилюватись.

– Мело, тобі…

Я осіклася. Поки Арун займав мене вкрай пізнавальною бесідою, чаклунка досягла розкішного мармурового ґанку і, майже сховавшись у тіні колон, сперечалася з похмурим дворецьким.

– Почекати не могла? – обурилась я, підійшовши до неї.

– Навіщо?                                                    

Настав той страшенно незручний момент, коли я зрозуміла, що є третьою зайвою. На жаль, було пізно посилатися на невідкладні справи і йти геть. Ми обидві знали: їх немає і не очікується.

– Ви? – Яструб з'явився на порозі і не зміг стримати подиву. – Тут?

– Чи не на бал зібрався? – Я критичним поглядом окинула його чепурне вбрання, що зовсім не поєднувалося з розпатланим волоссям і простуватим обличчям. – Сяєш як нова монета.

– До короля на аудієнцію. Складеш компанію, старенька?

Від такої пропозиції я втратила мову. Коли зуміла підібрати цензурні слова для чіткої відповіді, про мене вже забули.

– Тебе відправляють на копальні? – Мела трималася відсторонено, проте було помітно, що їй хочеться поділитися новинами.

– Найімовірніше, – погодився Вальєн.

– На заслання? – Я поки що не до кінця розібралася, що й до чого.

– Відновлювати шахти, – пояснив він.

– У шахти?

– Керувати видобутком благословенного срібла, – терпляче розжував Вальєн. – У мене чималий досвід, до того ж Треннан радий, що я не ганьбитиму його ім'я. Та й тримати мене подалі від столиці вигідно в політичному плані.

Поки я обдумувала почуте, а чаклунка говорила про якісь зрозумілі тільки її співрозмовнику матерії, пихатий дворецький нагадав, що карета чекає. Його Величність теж.