27.3

– Драконових скарбів тепер катма. – Чомусь я відчувала полегшення, а не смуток. – Багачки з мене не вийшло.

– Та що їм станеться? – Мела не відводила погляду від південних піків. – Рудник відбудують, золото зберуть… Майже все. А тим часом стануть популярними альтернативні методики чаклунства. Академія прикриється королем, гільдія посилить контроль над магами, з'явиться багато чорних чаклунів… Нічого нового. Кожен кінець світу закінчується однаково.

Ми дивилися на бліде небо, де плавали напівпрозорі хмари, і чекали, поки вляжеться полум'я. Ніколи в житті я не відчувала такої напруги. Здавалося, ось-ось за крихітними хмаринками промайне довгохвоста тварюка, готова відповісти вогнем на будь-яку дію. Протиставити їй нічого. Барр пішов, а хто, крім дракона, може зупинити іншого дракона, я не уявляла. Хіба що, як у Тавенні, спробувати заманити його в портал… Але хто сказав, що це буде легко?

Ворота натужно рипнули, відчиняючись. Я не відразу зрозуміла, звідки цей звук. Подумала, що руйнуються гори… У страху очі великі, еге ж?

– Вам л-лист…

Чоловік, що наглядав за лукошницькою «базою», уперто не повертав голови на південь. Швидким кроком перетнув двір, тремтячими руками простяг Мелі акуратний конверт.

Вона розкрила його на вулиці. Витягла аркуш дорогого паперу, прикрашений офіційними печатками, й насупилась:

– Ух ти, Академія заворушилася. Мене лають за недобросовісне виконання зобов'язань, що призвело до травми довіреного мені практиканта. Позбавили преміальних… Відрахування на лікування Ілони… І жодного слова про Брена. Хай там що, а цей світ ніколи не зміниться.

– І що тепер? – Я не знала, чим обернеться увага Академії.

– Пом’янемо Ньельма і закінчимо практику. Ти маєш інші варіанти?

Загалом я мала. Забратися в далекі далі, причаїтись, уявити, що ні магії, ні драконів не існує… Але й версія Мели заслуговувала на увагу.

***

Ми поїхали тихо, без розпачливих прощань із узбережжям та фальшивих обіцянок повернутися. Літо закінчилось… Якщо чесно, я й не помітила, коли воно встигло промчати.

Вибоїста дорога, старий віз, портал, куди мене знову пустили першою… Історія ніби повторювалась у зворотному порядку. І полігон Академії анітрохи не змінився: був таким же пустинним і похмурим. Але не безлюдним.

– Татусю! – На мені повисла вересклива тонкорука істота з яскраво-рожевим бантом у темних кучерях.

Я обережно відчепила її від себе.

– Татко наступний, – постаралася усміхнутися з теплотою і привітністю, але дівчинка років трьох з переляку сховалася за широку спідницю огрядної жінки – вочевидь, матері.

За ті дві хвилини, які минули між моєю появою та переміщенням Медора, ця сімейка, що мала і серйозного замурзаного хлопчика, встигла закидати мене сотнею запитань про практику, на жодне з яких я не знала, що відповісти.

– Меліско! – Трохи помітно блиснув портал, і Медор, похитнувшись, розкрив обійми. – Дліте!

– А-а-а!

Я відійшла вбік, щоб не заважати їм розбиратися, хто виріс, хто схуд, хто втратив молочний зуб, хто знову вагітний і хто «безсовісний виродок, хоч би вісточку надіслав».

Віддалік перешіптувалися дві розпатлані дівчини в напрочуд ошатних сукнях:

– Що, справді погладшала як корова? Оце фокус!

– Спадковість – страшна сила. Чуєш, треба попередити, щоб іншим поки не розповідала. Скільки у нас залишилось амулетів для схуднення? Десятків зо три, не менше. Нехай каже, що все літо жерла булочки, бо не продамо ні… Лілеє! Сонечку! Ти так погарнішала! Морське повітря дуже корисне!

Весело щебечучи, вони пішли. Я стояла на сонці, чекаючи Мелу. Чому вона затрималася? В голову лізли найдикіші припущення аж до раптової навали драконів, воскресіння Ньельма або явки з повинною Брена.

– Я не зарано? – Над огорожею замаячила світла маківка. – Зазвичай у місто не поспішають повертатися.

Не те щоб я не впізнала голос… Але чомусь не вірилося, що Еньєр витратить годину свого насиченого пошуками грошей життя, зустрічаючи нас.

– Як справи? – Едине питання, що спало на думку, не відрізнялося оригінальністю.

– Чудово! – Заєць зупинився у воротах. – Стара врізала дуба. Спека, серце… Ви не знаєте, про що я, правда ж? – Він засміявся, побачивши моє здивування.

– Про жінку з екзаменаційної комісії, яка підсовувала вам нездійсненні завдання. – Я пам'ятала його одкровення тієї давньої ночі в Ялівці, коли «вбивці» запросили мене до своєї компанії. – Вітаю з визволенням.

– Ну, вітати особливо нема з чим… Новий екзаменатор дістався мені від Ілони. Такий самий виродок, але хоч спати з ним не доведеться. Може й вислизну. А ні, то не біда. Багато хто мріє проводити літо біля Драконячих гір, а Академія надає невдахам таку можливість безкоштовно.

– Але це буде зовсім не те. – Я думала про своє.

– Ну так… Без Ласки нічуть не весело…

Все-таки не помиляється приказка. З ким поведешся… Раніше я без зайвих роздумів вирішила б, що Ілона знайшла свого «принца» і покинула гільдію. Але компанія Мели та Вальєна зрушила мої мізки убік скорботи.