26.3

– Віола зустріла хлопчика одинадцяти-дванадцяти років, – ризикнула заявити я. – Він був невиліковно хворий, і допомогти йому міг лише Білий Дракон.

– Є чимало дітей, яким не судилося подорослішати, незважаючи на сучасний розвиток магії, – сумно кивнув приїжджий. – Чому саме ця дитина мала значення для княжни Зареської?

Я відвела очі:

– Не знаю. Чесно.

– Знаєте, – спокійно заперечив він.

– Здогадуюсь. Але це не важливо. Суть у тому, що Віола вирушила з хлопчиком до Драконячих гір і дуже хотіла зберегти подорож у таємниці.

– Бо дитина була…

– Запитайте про це у князя Зареського! – не витримала я. – Упевнена, він може пояснити, чому хлопчик із Зайців схожий на княжича-спадкоємця і чому Віола таїла його від родини!

Нишпорка недовірливо насупився.

– Ви зустрічалися з Етьєлом із Вовків? – запитав скептично.

Атайя Тавеннська зустрічалась. Я одразу ж упізнала його зелені очі, високі вилиці, ямочки на щоках… І княжну Зареську вони, напевно, вразили з першого погляду.

– Бачила. У Рені. Такого, як він, важко забути, – фрази були уривчастими, тому що Етьєл – частина мого минулого, яке не загоїться ніколи. – Продовжимо, добре? Віола потай скористалася тренувальним порталом Академії. Відвідала Драконяче Лігво, розраховуючи на допомогу Сойла. Її прикраси коштували значно більше, ніж традиційна плата за його послуги, але княжна помилилася. Білого Дракона цікавило тільки золото. Діаманти для нього не відрізнялися від звичайного каміння.

Я зупинилася, щоб перевести подих, і з подивом помітила, що всі погляди спрямовані на мене. Це бентежило і змушувало відчувати відповідальність. А ще я діяла без підказок. Дивина!

– Ми вважаємо, Віола все-таки вмовила Сойла зцілити хлопчика, – моєю затримкою скористався Вальєн. – Можливо, пообіцяла заплатити подвійну ціну. Їй потрібно було продати коштовності, не привертаючи уваги. Зрозуміло, що у вашому гаївсько-лукошницькому окрузі пристойних покупців не знайшлося. Княжна зрозуміла це надто пізно. Їй би повернутися в Рен і попросити допомоги у батька, але молодь така самовпевнена… Поки вона мучилася сумнівами, Білий Дракон вирішив, що його обдурили. Чули про Тавенну? Сойл швидкий на розправу.

– І погоня привела їх до Ялівця, – вперше за весь день заговорив Арун.

Я миттю обернулася до нього:

– Щось згадав?

– Ні… Просто… Таке відчуття, ніби я вже чув цю історію.

Точніше, брав у ній участь.

– У Сойла був свій власний кодекс честі, – продовжував Яструб. – Чисто технічно він уклав угоду з хлопчиком, якого вилікував, тому й знищити збирався лише дитину. Княжна знала: втекти не вдасться. Вона зробила єдине, що захистило б Аруна від драконячого полум'я, – перетворила його на демона.

Нишпорка поперхнувся подихом.

– Що за дивні фантазії? – скрикнув, коли зміг дихати нормально. – З людини не можна зробити демона!

Хтось хихикнув, Лілея невпевнено кашлянула.

– Ну… Це не зовсім демон. – Дівчина червоніла й бліднула, затиналась на кожному слові. – Слабка енергетична сутність, емм… назвемо її так. Я краєм вуха чула про… про… про експерименти. Запевняю вас, – її голос став тихим як шепіт, – вони справді проводились.

Село на краю світу, порожні вулиці, азартне цвірінькання птахів, шелест сухих трав… Над нами синіло чисте небо, сонце змусило поникнути рослини, у занавісках на дверях плутався вітер. Мені здавалося, що навколо мене справджується чиясь химерна фантазія. Я чула власні твердження і ловила себе на тому, що зовсім у це не вірю.

– Віола перетворила дитину на демона. Прив'язала до залізної каблучки, лишила біля струмка. Там же загубила шпильку і ненароком розсипала срібний пил. Вона збиралася повернутись із золотом і знову скористатися послугами Сойла. Він би виконав замовлення. Для нього монети були сенсом життя, – швидко сказала я, сподіваючись прогнати сумніви. – Думаю, десь тоді до княжни нарешті дійшло, що розібратися з проблемою самостійно не вдасться. Вона не хотіла тинятися селами з мішком діамантів, тому сховала коштовності на висоті й подбала про те, щоб єдиною драбиною в окрузі не зміг скористатися ніхто, крім неї. У Віоли залишалося замало срібного пилу, щоб створити портал, але вистачило на маленьке відкладене заклинання руйнування. Княжна планувала напоїти коня і вирушити до порталу в те містечко… Як його? У Пригір'я! Їй завадив Білий Дракон.

– У колодязі був кінський череп! – таємничим шепотом підказала Лілея.

Я скривилася. Чого їй треба зробити з усього сенсацію? Насправді жодної загадки немає. Кінь стояв біля колодязного зрубу. Можливо, від переляку піднявся дибки. Сойл дихнув полум'ям… Половина коня обсипалася попелом, друга разом із залишками речей князівни впала у воду. Нічого надприродного.

– Це можна довести? – не повірив столичний нишпорка.

– Хіба що до Віоли повернеться розум, або до Аруна повернеться пам'ять, або Білий Дракон повернеться в наш світ, – неохоче визнала я. – Ні, довести нічого не можна. Це просто висновки.

– Ваші?