24.3

Ні з того ні з цього дракониха сіпнулась і чхнула, виваливши на мене сніп іскор.

– Хтось наступив мені на хвіст! – обурилася, просуваючись у халупу ще більше і вивертаючи шию, щоб визирнути в інше вікно. – Цей чоловік з дерев'яними ногами сліпий?! Він не бачить, що я тільки сьогодні зробила полірування?!

«Яструб просто напрошується», – подумала я.

– Він намагається привернути твою увагу. В нього проблема.

– З очима?

«З мізками та совістю», – треба було б відповісти.

– З магією. Давним-давно він розлютив дракона, – пам'ятаючи про нетактовне зауваження Барра, я свідомо уникала називати Сойла на ім'я. – Той обпік його, і тепер на Вальєна майже не діє магія нашого світу. Ми розраховували, що твоє дихання позбавить його впливу… е-е-е… іншого дракона.

Аюла змахнула віями як опахалами.

– Мені дихнути на нього? – запитала з дитячою безпосередністю.

– Ні! – Творець, ще не вистачало, щоб дракониха залишила від Яструба купку попелу. – Ні, – додала я спокійніше. – Тобто так. Але обережненько. Щоб не поранити і не вбити.

Вона ще дужче подалася вперед, остаточно розтрощивши віконний отвір. У результаті її шия немислимо зігнулась, і голова висунулася із сусіднього вікна.

Зовні спалахнуло.

– Нормально? – полохливо поцікавилась Аюла, повернувши морду в кімнату.

Я визирнула надвір.

Вальєн, лаючись, збивав вогонь із сорочки, його скуйовджене волосся нагадувало вороняче гніздо.

– У нас немає срібного пилу, щоб перевірити, чи спрацювало. Сподіваюся, все вийшло і невдовзі регенерація поверне йому ноги.

Дракониха вильнула хвостом, знісши залишки огорожі.

– Я знаю, що таке срібний пил. – Вона скромно потупилась. – А регенерація?

Правду кажучи, я й сама мало розуміла, що це. Бездумно повторювала слова чаклунки, вірячи в їхню непогрішність. І не уявляла, як пояснити потойбічній сутності те, про що поняття не мала.

– Це… це… Коли організм повертається у стан, який був до травми, – постаралася вивудити з глибин розуму хоч щось.

– Магія! – здивувалась Аюла.

– Напевно. Без магії так лише жаби можуть. Чи тритони? Вічно плутаю.

Вона махнула головою з такою силою, що сухий язик хльоснув мене по щоці. Мені стало цікаво, як розмовляють дракони. Явно не за допомогою голосових зв'язок… З іншого боку, вихідцям із далекого світу і мову нашу знати не належить. Сойл і Барр, звісно, ​​могли її вивчити, тоді як Аюла – навряд.

– Це наша магія, – заявила дракониха. – З'являється після двох линянь. Той чоловік цього прагне? Повернутись до природного стану?

– Так! – Я не вірила почутому. – Аюло, ти можеш його зцілити?

– Картинка пропаде, – з сумнівом вимовила вона.

– Велн осліпне?! – Чого я точно не хотіла, то це в мільйон разів погіршити ситуацію.

Дракониха здивовано клацнула зубами:

– А він народився сліпим?

Я згадала, що магія Сойла не поширюється на вроджені захворювання.

– Ні. Але картинка…

– Чудовий малюнок на його руці. Ідеальні пропорції, рівний колір, симетрія трохи порушена, проте це не псує зображення, а, навпаки, надає йому життя та реалістичності.

Ну ось, і серед потойбічних сутностей знайшлися поціновувачі прекрасного… А взагалі я дуже сумнівалася, що Яструб шкодуватиме про татуювання, яке, якщо все вдасться, стане лиш нагадуванням про колишнє каліцтво.

– Нічого страшного, – запевнила дракониху.

– Точно?

– Зроби йому приємний сюрприз.

– Точно приємний? – прискіпливо уточнила Аюла, знову спрямовуючи морду до вікна. – Якщо що, то це ти винна.

Я втупилася в прочинені двері, затамувавши подих. Минулого року мені довелося спостерігати за магією Сойла. Тоді це зайняло менше миті і ніяк не позначилося на зовнішньому вигляді «пацієнта». А зараз…

– Люди такі страшні. – Драконяча голова хитнулася до мене. – Вам доводиться докладати стільки зусиль, щоб бути не як звірі. Я, напевно, піду? Якийсь він… Невдоволений. І злий. То я тобі сподобалася?

Шкода, що язик відмовлявся коритись. Я б хотіла багато сказати на прощання, але вдалося тільки кивнути і погладити лусочки на товстих щоках.

Дракониха впустила останню сльозинку і піднялася вгору, забувши висунутися з хатини. Передня стіна залишилася на її шиї як химерне кольє, з даху з'їхала очеретяна покрівля.

Я глибоко вдихнула, заплющила очі. Дорахувала до десяти. Підняла повіки і з шумом видихнула, виявивши, що сцена, яка налякала Аюлу, не змінилася.

Дощ посилився. Його бризки залітали у будинок крізь дірку на місці стіни. Матрац, на якому я сиділа, швидко намокав, розкидані на столі папери вкрилися водяними плямами. Схоже, дослідженням Лілеї не судилося побачити світ…