24.2

***

– Тобі погано, сонечку?

О ні, мені було добре. Я ніби купалася в затишному теплі, і виринати з цього стану зовсім не хотілося.

– Вгамуйся, Арі, – пробурмотіла тихо. – Ще рано… Ми ж не селяни, щоб вставати на зорі…

– Вона хвора! – прогорлав хтось незнайомий.

Я різко розплющила очі. Одразу ж побачила потріскану стелю, темні від старості стіни, рукодільні фіранки… Такого добра в баронському замку не було.

– Ялівець, – простогнала, зрозумівши, де перебуваю. – Знову цей хутір…

У поле зору потрапили втомлені обличчя. Чаклунка, Ласка, Лілея… І красунчик-демон. Чудова компанія.

– Привіт, – сказала потойбічна сутність. – Прощавай.

– Чому так? Зібрався у відпустку? – прохрипіла я, ще не зовсім вірячи, що він реальний.

– Господар скоро мене розсіє. Я тепер не зброя, а доказ.

Не можу сказати, що мені було його шкода.

– З ким вона розмовляє?

Знову той незрозумілий голос…

Демон помахав мені рукою і випарувався.

Його місце зайняла широка морда, яка чимось нагадувала коров'ячу. Синя луската морда.

У відкритій пащі виднілися масивні зуби травоїдної тварини, сухий багряний язик звисав м'ятою ганчіркою, на нижній щелепі стовбурчилися кістяні нарости.

 – Сойл!

Я сіпнулася всім тілом, пориваючись забратися геть від гарячого подиху. Тобто дракони не дихають, знаю. Хіба що вогнем. Проте обличчя горіло, як під спекотним сонцем, волосся липло до чола, на губах відчувалася сіль.

– Аюло, не лякай її!

Це сказала Мела, і стало трохи легше. Я простягла руку, щоб перевірити, хто з оточення реальний. Пальці натрапили на гладкі лусочки, і синя морда забралася з несподіваною спритністю.

– Матінко рідна!..

– Ой!

Я сіла, обвела поглядом кімнату. Відразу помітила, що на вулиці мрячить дощ, у Вальєна, який стовбичить у дверях, відросла щетина, а чаклунка не носить перев'язь.

Та й не варто забувати про дракона.

Він просунув голову у вікно й обережно до мене принюхувався.

– Це не Барр, – я не знала, чи говорю вголос. – Це товста синюшна корова.

Темно-жовті, оточені довгими густими віями очі дракона наповнилися вологою. А в Сойла були вії? Я не пам'ятала. У Барра точно не було. Тільки милі лусочки на повіках.

– Навіть у цьому світі мене вважають потворною!

Дракон.

Безперечно, ці слова сказав дракон, по щоках якого текли сльози.

– Матінко!.. – знову ляпнула я, коли дещо почало до мене доходити. – Потворною. Він… Воно… Вона?!

– Ми хвилювалися за вас, Тає. – Лілея виступила немов із тіні й накинула мені на плечі тонку ковдру. – Ви майже добу марили.

– Відро чи вбиральня? – поцікавилася практичніша Ілона, що підступала з другого боку.

– Правда ж, Аюла дуже гарна? Ти обізвала коровою мене, а не її, – зиркнула в мій бік чаклунка.

Я б охоче визнала все це продовженням божевільних видінь, але жодних надприродних дурниць не відбувалося. Звичайний день… Плюс дракон. Так, не можна забувати про дракона.

Я відчувала, що заслужила трохи пояснень.

І я не збиралася відкладати це до кращих часів.

***

Отже, повернімося на двадцять чотири години до мого пробудження, хоча про ті події я можу судити лише зі слів Мели та Вальєна.

Дехто безрозсудний і невдачливий (не показуватимемо пальцем, добре?) примудрився наколотися на голки стрільчатника і впасти в забуття. Звичайно, ні про яке продовження шляху більше не йшлося.

Мої супутники зраділи, що ми не встигли пройти і п'яту частину маршруту, і повернули назад. Мене не забули, за що їм красно дякую. Особливо Вальєну – я взагалі не уявляю, як він зумів кілька годин поспіль тягти моє не надто важке, але змучене видіннями тіло.

Підозрюю, і Мела, і Яструб встигли проклясти мене до сьомого коліна. Проте неприємності, пов'язані зі мною, здалися їм несуттєвими, коли в Ялівці вони виявили переляканих до смерті «вбивць» і засмученого дракона.

Про мене тимчасово забули. Синє чудовисько, що зайняло пів вулиці, поглинуло всю увагу. А коли воно заявило, що прагне познайомитися з майбутньою свекрухою, практиканти припустили, що на обід Медор зварив юшку із черевокрилів.

Вальєн першим зрозумів, у чому суть.

– Це дракониха, – якимось чуттям уловив він. – Жіноча особина. Самка дракона.

Потойбічна сутність заридала і в такт схлипам знесла хвостом кілька халуп.

– Драконодівчинка, – виправився Яструб.

Вона усміхнулася, спричинивши затяжний напад паніки у Лілеї, і повідомила, що звуть її Аюла, у нашому світі вона недовго, дуже любить Барра і хоче подружитися з його матусею.