Розділ 23.1. Лиходій чи жертва?

Смеркало. Нишпорки поїхали, практиканти страждали від байдикування, а Мела в компанії Вальєна і Еньєра вирушила за якимись травами. Марна справа, але від нудьги чого тільки не придумаєш. Я тим часом вирішила оглянути околиці й знайти схованку зареської князівни.

Високі дерева, що росли навколо Ялівця, в моєму розумінні не були добрим сховком.

Одне давно висохло, та й зовні здавалось огидним: лишайники, пташиний послід, дірки від короїдів… Щоправда, в ньому виднілося дупло, проте щось підказувало: Віола віддала б перевагу чомусь іншому. Я вирішила залишити його наостанок.

Друге дерево було перспективнішим. Зручні гілки, густа крона, тріщина у стовбурі на значній відстані від землі… І смола, бо воно належало до хвойних.

Чесно, я перевірила б його насамперед, тим паче драбину ми знайшли неподалік звідси. Але бруднити одяг не хотілось, і я сподівалася, що князівна теж так міркувала.

– Що там? Гарна пташка?

Брен причепився до мене ще коли я оглядала сухе дерево. Начебто без корисливої цілі – намагався врятуватися від Лілеї, яка знову була в грайливому настрої. Посвячувати його у свої плани я не збиралась, і тепер уявлення не мала, як відправити Сокола додому.

– Угу. Рідкісна. Як черевокрил.

– Не бачу. – Він вдивлявся в крону, ризикуючи виколоти собі очі голками.

– Вже полетіла, – зітхнула я. – Завтра пошукаємо.

Хлопець ховався за моєю спиною, доки Лілея не пішла спати. Я понадіялася, що її запас висушених крилець чарівного метелика нарешті вичерпався, і продовжила обхід території.

Піднявся місяць. Завдяки блідому світлу кожну травинку було чітко видно, але рослинність мене не цікавила. Залишалось одне-єдине місце, розташоване на висоті, – невеликий грот біля вершини стрімкої скелі. Тобто це я вважала, що десь там, під покровом звисаючих трав, ховалася дірка з відповідями на деякі питання. Із землі скеля мала вигляд суцільного каменю.

Навряд чи людині вдалося б забратися туди без драбини. Я й не збиралася замахуватись на неможливе. Хотіла лише перевірити здогад, жбурляючи камінчиками в підозрілу пляму на гладкій скелі. Побачить хтось – вважатиме, що розважаюся, проганяю нудьгу. Навіть виправдовуватись і складати правдоподібні пояснення не доведеться.

– Я знаю це місце, тітонько.

Зуби клацнули від страху, коли поряд пролунав незнайомий голос. Хоча чомусь незнайомий? Якось я його вже чула. У перший тиждень на хуторі, а якщо конкретно – біля струмка, де знайшла шпильку та чоловічу каблучку.

– Аруне? До тебе повернулася пам'ять?

– Ні. Я не сказав, що пам'ятаю. Просто знаю.

Залізна логіка. І, головне, абсолютно людська. Втім, оскільки він нагадав про себе, не зайве цим скористатися. Ні, не закидати питаннями – на прикладі Ферна я добре засвоїла, що експериментальний демон дійсно не має спогадів. Однак і від безтілесної сутності можна дечого добитися.

– Глянь! – Я вказала на скелю. – Там є грот?

– Є.

– Зазирни в нього.

– А хто ти така, щоби мені наказувати?

Приїхали. Хоча чого ще чекати від втікача-демона?

– Та ніхто. – Я посміхнулася, бо ж він мав рацію. – Не хочеш допомагати – геть звідси. Без тебе впораюся.

Через дві жмені даремно витраченого каміння я знову мала честь поспілкуватися з Аруном.

– Там сумка з дуже широкими лямками й великими кишенями, – пролунало біля самого вуха. – Її шукаєш, тітонько?

– Гадки не маю. Заглянути всередину не вдасться?

– Покажи, де в мене руки, і я одразу ж розстебну застібку! – буркнув демон. Але за мить додав миролюбнішим тоном: – Монети та каміння. Мабуть, дороге, раз заховане… Метал не назву. Уяви собі, мені нема чим мацати! І на зуб не спробую. Чи знаєш якісь особливі методи?

Подробиці мене мало цікавили. Головне – сумка з коштовностями та грошима, про яку згадував демон Віоли із Вовків, знайшлася. Тобто хід моїх думок, цілком можливо, правильний.

Княжна була в Ялівці, причому при здоровому глузді та твердій пам'яті. Навряд чи її викрали – скидалося на те, що вона кудись збиралася. Чи до когось?

– Не боїшся мене, тітонько?

– Ой, не сміши, дрібното. Ти навіть не справжній.

Здається, образився. Принаймні замовк.

«Пішов?» – здивувалась я.

І майже відразу помітила біля підніжжя скелі сріблясту хмарку, що м'яко мерехтіла у світлі місяця.

– Гей, ти, злюча тітко! Якщо я не демон, то хто?

«Людина», – мене відвідала нова ідея.

Чи могло так статися, що князівна Зареська вкрала цю експериментальну сутність із лабораторій Академії і намагалася врятувати? Як я – Ферна? Зібрала досить золота і попрямувала до Білого Дракона-цілителя, але щось пішло не так і… Арун застряг біля струмка на три самотні роки, а Віола збожеволіла.

Щоправда, другий демон та маніяк-месник у цю версію зовсім не вписувалися.