22.3

Мела сиділа біля котла з пригорілою кашею. Вона відверто сумувала. Розмазувала неапетитне вариво по мисці, розсіяно гризла сухар…

– Як думаєш, якщо я вийду заміж за Вальєна, Артан вдавиться від ревнощів? – зачепила я її.

Від несподіванки чаклунка засунула в рот ложку гару.

– Велн точно вдавиться. Від подиву, – відповіла, прокашлявшись. – Що з ним?

– Або сьорбнув Медорової настоянки, або радіє вигнанню Ньельма, або вирішив, що другий дракон – це повернувся Сойл, і будує шалені плани. Я схиляюся до другого варіанту. А ти?

Мела відсунула їжу:

– До першого. Ньельма він давно пробачив, інакше нізащо не дозволив би вештатися поблизу. А новий дракон, ясна річ, не Сойл.

– Чому це?

– Міста не палають.

Коротко і ясно… Я здригнулася, коли перед внутрішнім поглядом з'явився охоплений полум'ям княжий палац. Білий Дракон не знав пощади. Якби він повернувся, увесь світ зрозумів би це.

– Ви з Вальєном помирилися? – Чесне слово, задушевні бесіди – не моя сильна риса, проте цікавість наполягала.

– Він сказав, що говорив про Ів не всерйоз.

– А ти?

– Я не жартувала щодо жаби та банки.

– І?..

Мела встала, підтягла перев'язь.

– Яке продовження тобі хотілося б почути, Тає? Сльозливу історію забороненого кохання? Грубий реалізм із почуттями напоказ? Криваву драму з віковим цензом? Високоморальну нудьгу про добро, зло, помсту та безглуздя світу?

Я трохи розгубилася. В принципі, мені було байдуже. Своїх турбот вистачало. Проте якби наша парочка «Щоб ти здох!» – «Щоб ти здохла!» хоч трохи порозумілась, я повірила б, що й у нас із Артаном є шанс.

– Оглянься! – Мела підвищила голос. – Ми на краю світу. Поруч дракони, месник, нишпорки. Якої ще романтики тобі треба, Тає?

«Почну з того, що маніяка романтичним чинником я не вважаю», – крутилося на язику.

Втім, її думка зрозуміла. Навколо стільки турбот, що нема коли роздумувати про особисте.

Адже Мела правильно каже. Нам би якось дотягнути до кінця літа, а не створювати надумані проблеми!

Винен дурний сон… Він нагадав про минуле. Про ті дні, коли я була щасливою, але не цінувала цього. Добре, що не можна повернутись на місяці назад. Я знову б усе зіпсувала, не сумніваюся. Зі мною важко… Я не вмію ні пробачати, ні просити.

Любити, мабуть, теж не вмію… Інакше на прощання почула б зовсім інші слова.

– Ти як та бабця-пліткарка, Тає, – не вгавала Мела, наче я справді зачепила її за живе. – Годі вже сватати мене за перших-ліпших. Це дратує.

– Людям не хочеться тепла? – пробурмотіла я, заразившись похмурим настроєм.

– Ще й як хочеться! Тільки ось свахи як ти не замислюються, яким саме людям. – Мела глянула на мене з докором. – Чому б тобі не перейматися долею Ілони? Велн означає для неї набагато більше, ніж вона показує. Або настав на шлях правдивий Лілею. Поясни, що не варто зітхати за Бреном, це нічим хорошим не закінчиться.

Ну так, мідь погано поєднується зі сріблом, а до золота їй і зовсім не дотягнутися.

– А як же ти? – Думати про знать і простолюдинів не було бажання, оскільки ми з Артаном теж підходили під цю схему.

– Мені набридло обпікатися.

«Мені набридло ненавидіти», – зовсім недавно сказав Яструб.

Я вразилася тому, наскільки збігалися їхні з чаклункою думкою. По суті, обидві фрази означали те саме, тільки Вальєн звинувачував у своїх бідах світ, а Мела – себе.

***

Цього нишпорку я ще не зустрічала. Він прибув у кареті з гербом королівської таємної служби, що також називалася королівським розшуком, у компанії знайомого мені з Гаївки пана Коруна.

Літній чоловік, на випещеному обличчі якого ніби застигла добродушна гримаса, поводився ввічливо і обережно. Не грубіянив, не погрожував, не глузував… Але чомусь від його тихого голосу ставало моторошно.

– Вас же більше цікавлять черевокрили, ніж убивства? – На Мелу зовсім не діяв магнетизм приїжджого. – Тоді вам до Таї. Пане Коруне, чи не хочете малинового чаю?

«Немає у нас гарного посуду для чаювання. Лишень задимлені залізні кухлі», – я провела поглядом гаївського нишпорку, що поспішно пішов до вогнища, і внутрішньо здригнулася, виявивши, що сивий чоловік у світлому мундирі невідривно дивиться на мене.

– Ну, розводили їх. Маріс. Із Гаївки, – увага до моєї персони змушувала говорити короткими фразами. – Розбагатів на цьому. Тамтешній розшук приручив.

Останнє не стосувалося справи, оскільки приїжджий питав про облаштування розплідника, метеликів та лялечок, температурний режим, освітлення, рослинність – загалом, про те, на що я ніколи в житті не звернула б уваги.

– Ви хоч розумієте, що від вас залежить майбутнє вимираючого виду? – аж застогнав він, коли зрозумів, що не доб'ється від мене нічого корисного.