21.2

***

Добра новина – «вбивці» не перебили одне одного за нашої відсутності. Погана – Мела не отямилась навіть надвечір. Огидна – я знову лазила в колодязь. Серед ночі, без помічників… Краще не згадувати.

Одне питання не давало мені спокою, і відповісти на нього я не могла, як не намагалася. Чому нижні планки драбини розсипалися порохом? Злочинець не хотів, щоб хтось спустився вниз? Проте навіщо використовувати магію? Стару деревину легко розламати руками. Нічого підозрілого – винен час та негода. Тож якого демона маніяк ризикував?

Відпльовуючись від попелу та пилу, я обмацала кожну п'ядь дна. Зовсім зневірилася, не виявивши нічого нового, і лише вилазячи (Клята мотузка! Мої долоні повік її не забудуть!), подумала, що дарма складаю все в одну купу.

– Пивниця, Ашиш, Маріс та хтось із Лукошника, – вимовила, сподіваючись, що звук власного голосу допоможе сконцентруватися. – Демон розповідав лише про них. Отже, візник та смерть сімей у Гаївці – з іншої опери. А якщо так…

Продовження зайве. Дещо до мене дійшло дуже швидко. Вбивця – месник, а не маніяк, хоча за звичкою я продовжувала його так називати. Він нищив кривдників Віоли, тоді як ми вішали на нього всіх собак.

Щойно щось виходить за межі розуміння – винен злочинець, хто ж іще? Це була серйозна помилка. Тут коїлося багато того, до чого вбивця не мав жодного стосунку.

Ми – приїжджі – не пуп землі, хоча, судячи з деяких хибних висновків, саме ним себе і вважали. Варто було скинути корону і подивитися на події останніх тижнів під іншим кутом.

– Смішно… Люди правду розповідали про візника. Той п'яничка ковтнув настоянки з черевокрилом і нишпорив у кущах кілька днів. Може, з'їв цілого метелика? Або ж бабця-самогонниця помилилась і підсунула йому цього… як же його… крилочеревця? Ну, що отруйний? А, точно. Від отрут помирають. Не крилочеревець винен, але й не наш маніяк.

Давненько я не розмовляла із собою. Відвикла. Це бентежило і водночас підштовхувало до роздумів. У причинах першої таємничої події місцеві не помилилися. Мабуть, таке траплялося й раніше. Народна мудрість часом дістається ціною помилок та життів.

До речі, щодо народу… Одна думка крутилася в голові, хоча сформулювати її чітко я не могла доти, доки не помітила, як по гілці найближчого куща повзе волохата гусінь.

– Вгору! – охнула вражено. – Не вниз!

Найчастіше драбина веде нагору. Той факт, що ми використали нашу, щоб спуститися в колодязь, взагалі нічого не важив!

Коли я зрозуміла, що планки не обов'язково зачарував маніяк, стало простіше. Отже, що ми мали?

Пустий хутір поблизу Драконячих гір.

Таємницю трирічної давності.

Експериментального демона.

Зниклу магиню.

Драбину з відкладеним заклинанням, яке не призначалося для вбивства – як на мене, ймовірніше для відлякування чи попередження.

Завтра буде чим зайнятися. Поблизу всього три досить високі дерева. Чи нагромадження скель на сході також врахувати? Гадаю, десь там я знайду щось цікаве. Те, що сховав хтось із даром мага. Він постарався, щоб чужинці не відшукали схованку за жодних обставин.

– А розламав би планки, і ніхто б ні про що не здогадався, – пробурмотіла я, підходячи до ґанку будинку, в якому мешкала жіноча частина нашої компанії. – Іноді не треба ускладнювати.

Втім, загальновідомо, що чаклуни не люблять бруднити руки, а про князівну із золотою пластинкою мага і напевно пристойними запасами срібного пилу й говорити нічого.

«Сподіваюсь, я маю рацію. Відкладені заклинання навряд чи до снаги «вбивцям», а ось розумниця-відмінниця Віола з ними впоралася б», – але переконатися в цьому я планувала завтра.

А поки – приємних снів, а то доведеться думати ще й про те, чому кляту драбину не розпорошили одразу ж, а залишили чекати, поки комусь захочеться її використати.

Чи Віола збиралася сюди повернутись?

– А-а-а! – пролунало переді мною – А-а-а! Ой… Тає, це ви? Чому… Чому ви… Чому ви чорна?

Захотілося провалитися крізь землю. Бажано, разом із Лілеєю, що витріщалася з вікна. І чого їй не спиться? Невже криваві подробиці сьогоднішніх убивств позбавили спокою? З іншого боку, навряд чи маніяк так волав би. Кого йому боятися, крім себе?

Звичайно, дівчина підняла всіх. Навіть чаклунка виповзла на крик. У буквальному сенсі – її хитало так сильно, що вона чіплялася за стіну обома руками.

– Кого вбили? – запитала хрипко.

– Прошу вибачення! – пролепетала Лілія. – Все гаразд!

Медор, пробурчавши під ніс щось грубе, зник у «чоловічому» будинку. Еньєр висловився красномовніше, але так само нецензурно. Ласка, що в довгій нічній сорочці нагадувала примару, зневажливо хмикнула і навіть на вулицю не вийшла – маячила за спиною чаклунки.

Лише Брен дивився на мене невідривно – вочевидь, забруднений попелом одяг і вимазана сажею шкіра справили на нього незабутнє враження. Підозрюю, після цієї ночі я почну снитися хлопцеві в кошмарах. Прикро, хоча… Якщо саме він – наш маніяк-месник, буду рада залишити його без сну.