Розділ 21.1. Люди чи нелюди?

– Пані Віола кудись збиралася. Не у Вільшань, хоч усім говорила, що проведе літо там. Вона взяла прикраси та багато грошей. Ніякого одягу чи їжі – лише цінності. Наказала мені заснути на три дні. Не розумієте? Вимкнутися. Зникнути. Звести активність до нуля. Пані часто так робила. Вона мала секрети, які не хотіла ділити навіть зі мною.

Демон вимовляв фрази рівним, позбавленим емоцій тоном. Повідомляв сухі факти, але я ніби відчувала, що йому боляче не менше, ніж людині. Доля Віоли хвилювала його по-справжньому. Напевно, князівна була не найгіршою власницею, якщо навіть байдужа потойбічна сутність мала до неї симпатію.

– Коли я вийшов зі сплячки, пані змінилася. Вона бачила мене, але не розуміла, що я таке. Нічого не пам'ятала. Поводилась як дитина. Довірливо тяглася до людей і не заперечувала, коли її використовували. Не знала, що може сказати «ні» й вимагати захисту у влади.

– Пивниця в Трясогузках? – похмуро кивнув Вальєн. – Покидьки…

Правильне обличчя демона здригнулось. Я не вірила своїм очам! Для потойбічних істот подоба людини – лише личина. Те, що відбивалося на гарненькій фізіономії, не мало б мати нічого спільного з емоціями демона. Чи він настільки зрісся з маскою, що не відокремлював її від своєї сутності?

– Пані Віола не опиралася. Вона ніби втратила зв'язок із реальністю. Для неї не було різниці між миттям посуду та постільними втіхами. Спочатку вона розносила пиво і вдовольняла власника пивниці, але через кілька місяців його дружина дізналася про це і змусила її позбутися.

– Відправила Ашишу? – уточнила Мела.

– Так. Він мав багато землі, тому йому були потрібні працівники на поля, а пані Віола не розуміла, що таке гроші. Але Ашиш поводився набагато гірше, ніж чоловік із Трясогузок. Він зривав на ній злість і постійно її бив. Вона втекла назад у пивницю.

– І тоді зареську князівну віддали місцевому баризі, – закінчила замість демона я. – Брату дружини. По-родинному поділилися, так би мовити. А що ти робив увесь цей час? Тихо спостерігав, витираючи слізки? Чому не втрутився?

Стримати крик не вдалось. Я ненавиділа людей на кшталт Маріса. Він, можливо, щиро вірив, що дбає про Віолу, та насправді нею просто користувалися. Втративши розум, вона не перестала бути людиною!

– Без наказу пані я не міг навіть набути матеріальної форми, – почала виправдовуватися потойбічна сутність. – Тільки завдяки нинішньому господарю я знову спілкуюся з людьми.

Зграйка дрібних пташок зірвалася з одинокого дерева і перелетіла на кущі, що росли на протилежному боці дороги. Птахи промчали крізь демона, ніби не помітивши його присутності, і мене накрив запізнілий жах.

Що взагалі відбувається, га? Чому ми зупинилися серед безлюдної місцевості, щоб поговорити з інструментом злочинця? Його ж треба ловити! Відібрати у маніяка, перетягнути на свій бік… Він же ніби не проти? Ось нехай постоїть тут тихенько, а Мела тим часом намалює потрібне заклинання!

– Господар кличе. Вже отямився. Мені заборонено розповідати про нього, але… Серце Маріса. Кров. Непритомність. Зупиніть його, будь ласка.

Демон зник.

– Чому тієї ночі ти пригнав коней на узбережжя? – вигукнула чаклунка в нікуди.

– Пані Віола наказала відвезти її до Аруна. Я знав, що вона марить, але не міг не виконати завдання, – долинуло звідкілясь.

І я відчула, що потойбічна сутність пішла остаточно.

– Боїться крові? – задумливо промовив Вальєн. – Це не Ілона. Вона розказувала, що довго працювала у якійсь ренійській лікарні. Звичайне відділення, не магічне.

Що ж, список кандидатів у маніяки скоротився. Залишалося зрозуміти, який стосунок до всього цього мали загиблі сім'ї з Гаївки, хто такий Арун насправді та яким дивом Віола з Вовків опинилася поблизу Драконячих гір. У Ялівці, якщо точніше.

Не маю сумніву, це її золоту пластину мага я знайшла в колодязі. І заклепка з мантії, мабуть, належала їй. Срібна шпилька? Занадто простенько для княжни, але якщо це подарунок небагатого шанувальника, вона могла зберігати її як пам'ять.

А ось чоловічий перстень із прив'язаним демоном у картину не вписувалося. Хіба що Арун… Так, ми вже припускали, що він – експеримент Академії. Але демони не носять прикрас, а жінки зазвичай приковують невидимі сутності до чогось витонченого, а не до грубого залізного обідка.

– За останній рік не зареєстровано жодного випадку божевілля через виття дракона, – перервав мої сумбурні міркування голос Мели. – Або Барр набагато стриманіший за Сойла, або особливості кожного дракона унікальні та неповторні.

– В якому сенсі? – розгубилась я.

– Білий Дракон вважався цілителем, – почала перераховувати вона. – Сойл міг повернути організм у той стан, в якому він перебував би в поточний момент свого розвитку, якби на нього не впливали шкідливі фактори на кшталт… Що?

Яструб обійняв її, старанно стежачи за тим, щоб не зачепити хвору руку.

– Ти хвилюєшся, – сказав надзвичайно м'яко. – Чому?

Чаклунка проігнорувала і ніжності, і питання:

– Виття Білого Дракона певної тональності зводило людей з розуму. Від його вогню боронило золото. Крихта золота, що побувала в руках Сойла, знешкоджувала… Припини!