Розділ 20.1. Помста чи злочин?

– За все відповіси, чаклунко! – пискнула якась дівчинка.

«Тільки цього мені не вистачало!» – я стиснула зуби, щоб перетерпіти біль від численних забоїв.

– Пане! Пане Коруне! Чаклунку зловили!

Натовп розступився, пропускаючи вперед непримітного чоловіка, що відрізнявся від оточуючих лише мідною пластиною з гербом розшуку, причепленою біля самого горла. Він зміряв мене непривітним поглядом і насупився.

– Ім'я? – спитав сухо.

– Тая! Тая із, щоб їх, Рисей!

До нього підійшов інший власник знака нишпорок – зовсім молоденький хлопчина, що дивився на мене з незрозумілою боязкістю.

– Список!

Юнак одразу простяг Коруну записник у гарній шкіряній палітурці. Той перегорнув кілька сторінок і прикусив губу, про щось роздумуючи.

– Ви не магіч… магес… Ви не магиня, – промовив, дивлячись убік.

– Та невже? Ви відкрили мені очі, пане слідчий. – Ребра нили, стояти було неймовірно важко. – А ще я гадки не маю, чому навколо люди з сокирами! На чаклунів полюють, мабуть? І відколи магія переслідується законом?!

Корун проігнорував усі питання.

– Мета візиту? – спитав холодно.

– Пожерти!

Я знала, що поводжусь огидно, проте мені хотілося одного: якнайшвидше опинитися подалі від вил і кіс. Ну а грубе ставлення до влади – найкращий спосіб гарантовано відгородитися від світу міцними ґратами. На мій погляд, з двох лих (самосуд чи камера) нари кращі.

– Чому ви тікали, Тає з Рисей?

Сміх приніс нову порцію болю. Я зігнулася в три погибелі, не розуміючи, знущається ця людина чи керується дурнуватим протоколом?

– Якщо за вами поженеться озброєний натовп, ви чекатимете, поки вам пояснять причину такої уваги?

Юнак хихикнув. Його, мабуть, начальник, невдоволено піджав губи.

– Тає з Рисей, вас затримано, – оголосив після важкої паузи, наповненої прокльонами і погрозами від жителів Трісковника.

– За що?!

– Ви поки що не заарештовані, – з похмурою посмішкою остудив мій запал нишпорка. – Вас затримано як важливого свідка.

– Свідка чого? – я не могла стримуватись у цьому кругообігу абсурду.

– Вбивства, – спокійно пояснив Корун. – Двадцять хвилин тому пана Ашиша із Грачів було жорстоко вбито на очах його родини.

– Двадцять хвилин тому ми з практикантами обідали! Разом! Усі! Запитайте будь-кого!

А пів години тому Ашиш ударив Еньєра, але це нічого не означало. Маніяк використав би демона, а не бруднив би руки, ризикуючи власним життям.

– Пан Ашиш згорів живцем внаслідок дії заклинання. Я маю опитати всіх магів, що були поблизу. Є підозри, що це була магія потойбіччя. Вимушений попросити вас пройти до відділку.

Сідаючи в незатишну карету розшуку, я почула, як молодий нипорка прошепотів старшому:

– Може, то не чаклуни винні? Кажуть, одержима зникла, та й Маріс кудись подівся… Раптом у неї мізки стали на місце? Тоді… Пане Коруне, що ми робитимемо, якщо вона прийде за вами?

***

Я слухняно назвала імена тих, хто втік із Трісковника. Їх записали, навіть якийсь відбиток поставили внизу аркуша. Я вже, наївна, вирішила, що розшук всерйоз візьметься за справу і нашому маніяку кінець.

Угу, ще б пак! Список пірнув у дорогий, оброблений сріблом портфель головного слідчого, а про візит у чаклунське кубло (тобто в Ялівець) ніхто й не заїкався. Зате мене відпускати після допиту не планували і влаштували в просторій світлій камері. Так-так, я потрапила в ту саму єдину в окрузі «в'язницю», що розташовувалась у Гаївці.

Не можу сказати, що там було страшно. Судячи з усього, від дня побудови гаївські застінки пустували, і я стала їхньою першою мешканкою. Чисто, сухо, тихо… Нарешті мені вдалося виспатися на майже нормальному ліжку зі справжньою подушкою. Єдиний (крім ґрат, зрозуміло) мінус – вбиральня у дворі.

Страж порядку, якому через мене довелося сидіти в управлінні, а не в найближчій забігайлівці, страждав значно сильніше. Зрештою він притяг звідкись (сподіваюся, не з двору покійного Ашиша) собачий ланцюг, пристебнув до нього нові кайдани і заклацнув їх на моїй нозі.

– До нужника дотягнеться, – пояснив, ідучи геть.

«Дякую, що не нашийник», – я змовчала, не підказала інший варіант.

Погодувати мене забули. Я сиділа на порозі відкритої камери, гриміла ланцюгом, як найнещасніший привид у світі, і міркувала, скільки часу знадобиться, щоб розбити слабкі ланки будь-яким із розкиданих навколо каменів.

На долоню впало кілька крапель дощу. Я сховалась під дахом, поглянула на хмари, що застилали небо, і подумала, що тікати немає сенсу. Пішки на узбережжя я не зайду, місцеве населення поверне мене за ґрати, тільки-но побачивши. Стосунки з владою будуть зіпсовані, а мені, якщо пощастить, ще півтора місяці тинятися в Суші.

Ні, гарячкувати не варто. За Ашиша мене не засудять, хоч би як сильно не хотіли. Я не чаклунка. От якби жертву залили смолою і підпалили, я мала б хвилюватись. А за злочин із використанням магії людину без магічного дару під суд не віддадуть. Принаймні мені подобалося вірити, що з правосуддям у Ренії справи йдуть краще, ніж з Академією та гільдіями.