Розділ 18.1. Відвертість чи брехня?

Мелу я побачила лише наступного ранку, коли ліниве сонце почало розганяти густий туман, а вітер приніс з материка запах пилку і пилу. Вона падала з ніг від утоми, проте вперто тягла об'ємну полотняну торбу. Пройшла повз головний будинок, навіть не глянувши в той бік, і попрямувала до обителі Вальєна.

Не церемонячись, зайшла всередину.

Через пів хвилини надвір вискочила заспана Ілона – у звичайній, як не дивно, нічній сорочці з дрібною вишивкою біля горла і на широких рукавах.

– Вона серйозно? – Ласка витріщилася на мене опухлими очима. – Це ж маячня!

І, продовжуючи щось обурено бурмотіти, потопала до Еньєра, що потягався біля дальньої розвалюхи.

Не сперечатимуся, це була не моя справа. Мене навіть не дуже турбувало, що знову вчудить чаклунка. Але… Я підійшла до нещільно причинених дверей. «Маячня» зазвичай означала, що починається найцікавіше, і я не збиралась залишатися осторонь.

– До вас можна? – крикнула, спочатку переступивши трухлявий поріг.

Мела обернулася на звук мого голосу:

– Вже прокинулась, Тає? Велн каже, Ньельма знову сюди принесло. Як він там?

А звідки мені знати? Вчора Медор напоїв його своєю настоянкою і запевнив, що чаклуна знерухомлено майже на добу.

– Живий, – відповіла я коротко. – А в тебе що?

Вона кивнула на торбу, що лежала біля поточеної деревогризами стіни, яку невміло намагалися прикрасити тканиною і квітами.

– Допоможеш?

Сама не знаю, що я очікувала знайти всередині. Чудернацькі пристрої, коштовності, колекцію черепашок? Все можливо. Проте оберемок вологої бурої трави, від якої добряче тхнуло водоростями та рибою, став реальною несподіванкою.

– Плесковник вузьколистий, – зволила пояснити Мела. – Належить до першої категорії рослин, що накопичують благословенне срібло. Давай сюди. Думаю, на один раз вистачить.

– Проти демона? – Я пам'ятала позавчорашню розмову.

– Розв'язуватимемо проблеми поступово. Спочатку Велн.

– Біля струмка ти казала інше.

– Він потрібен мені прямо зараз!

«Оце зізнання!» – ледь не вирвалося в мене.

Добре, що я вміла вчасно прикусити язика. Щось назрівало, і це «щось» не стосувалося романтичних марень. Принаймні я сподівалася, що бездіяльність закінчилась і ми нарешті поставимо знахабнілого маніяка на місце.

– А мене спитати? – забуркотів Вальєн, протираючи сонні очі.

– Знімай сорочку. – Мела з ним не цяцькалася. – Швидко.

– Вже біжу, – огризнувся він. – Принесеш нормальне срібло, тоді й поговоримо.

Чаклунка витягла жменю смердючої трави і без зайвих розмов запхнула йому за комір.

– Ах ти!.. – від такого нахабства Яструб втратив дар мови.

– Ліки гіркі, – посміхнулась Мела.

– Зате ті гнилі фокуси, які такі бузувіри, як ти, називають магією, завжди в яскравій обгортці і смачно пахнуть!

Проте він не намагався відштовхнути чаклунку – навпаки, стягнув сорочку і слухняно обперся об стіну, дозволяючи кинути на себе оберемок мокрого сіна.

– Як там мої вуха? – Поки Мела скрупульозно підбирала впущені травинки з підлоги, Вальєн стежив за кожним її рухом. – Відростають потихеньку?

– Що, хтось обірвав?

– Ну, звання піддослідного кролика зобов'язує їх мати.

Вона поклала долоню на його татуювання:

– Цього разу вийде, – мовила впевнено.

У траві затанцювали іскорки.

Як мило! А де традиційне: «Я ненавиджу тебе!» – «Ні, це я ненавиджу тебе!»? Мабуть, справжні проблеми погано позначаються на ворожнечі.

Я вийшла на продавлений ґанок. Чаклунці не була потрібна моя допомога. Їм би поговорити одне з одним… Нехай не відверто – хоч би прямо і без гризні. Тоді багато що стало б простіше і зрозуміліше.

Але не варто лізти у чужі життя. Зі своїм би розібратися… Забути примар минулого, наприклад. Яке я мала право комусь щось вказувати, коли сама постійно наступала на граблі?

– Сніданок! – покликав Медор.

Я зиркнула на прочинені двері. Ніхто нікого не вбивав і не калічив. Нудьга…

Мимо промчав захеканий Брен – ще один приклад того, що глуш добре діє на людей. Хлопець серйозно перейнявся здоров'ям. Бігає, плаває, якісь вправи за кущами робить. Гляди, до осені на людину буде схожий, а не на довговолосу вчену неміч.

– Ти ще тут? – Я і кроку не встигла ступити, коли на вулицю визирнула Мела.

– А де мені бути?

Вона не звернула на мій тон жодної уваги.

– Ми з Велном поїдемо на кілька днів, – сказала тихо. – Зумієш притримати Ньельма?

– Куди?

– Недалеко, – чаклунка ще більше стишила голос. – Забула? Ми дещо обговорювали.