Розділ 17.1. Відкриття чи омана?

Лілея з'явилася пізно ввечері. Потрусила миготливого світляка, витягла зошит і почала писати, не підводячи голови. Про вечерю вона, схоже, і не думала.

Я трохи поспостерігала за нею. Прикушена губа, насуплені брови, зосереджений погляд… Ну наче чаклунка розробляє новий складний план. До речі, щодо чаклунки…

– Мела де? – поцікавилась я, жалкуючи, що не зробила це раніше.

– Там. – Олівець стрибав сторінками з неймовірною швидкістю. – Досліджує.

Наче пошесть якась серед магів!

– Що досліджує? – Я поки демонструвала чудеса терпіння.

– Родовище.

«Родилище», – почувся мені діалект Прилісся.

Перша шалена думка: хтось із практикантів став щасливим батьком. Друга: Медор розкопав кролячу нору. Третя: чаклунка таки досягла рудників.

– Воно далеко?

Лілея на мить завмерла.

– Біля струмка, – відповіла відсторонено і повернулася до писанини.

– Біля якого, демони всіх роздерли б, струмка?! – не витримала я.

Вона спробувала сфокусувати на мені погляд, але він раз у раз повертався до зошита.

– Біля нашого, – кинула уривчасто. – Не заважайте. Я зробила визначне відкриття і маю описати його для звіту. Як думаєте, пані Мела погодиться бути моєю науковою керівницею? Ми досліджували б тутешній феномен разом і створили б цикл статей, присвячений покладам чарівних металів.

Очі практикантки виблискували азартом, губи вимовляли якісь аргументи навіть тоді, коли вона мовчала. Таке прагнення слави лякало. Чи все значно простіше? Раптом Лілеї вдалося впіймати ще одного черевокрила – цього разу для особистого вживання?

Місяць ще висів над самим горизонтом і майже не розганяв пітьму. Я вийшла з хатини, з сумнівом озирнулась. У вікнах мерехтів світляк, і його нерівне світло було таким затишним… Чи варто згадувати, що блискавиці над Драконячими горами виблискували особливо вороже?

Я посміхнулася. Сказала собі, що роблю дурість, і ступила на звивисту стежку, що вела до струмка.

Заблукала. Повернулась. Виявила, що Лілея спить, поклавши щоку на олівці. Лягла і собі. Покрутилася пів години, потім зрозуміла: сумління відмовками не заспокоїти.

Виколупала з котла залишки вечері (каша з кроликом, у наших реаліях – кролик із кашею), знову оглянула стежку. Місяць піднявся, і я вирішила, що тепер точно не зіб’юся з дороги.

Ага, ще б пак…

До струмка я вийшла з четвертої спроби. Відверто кажучи, мене вже вела чиста впертість і про чаклунку я думала найменше.

Мела спала біля миски з обгризеними кістками (Підлабузники! Ну і хто з них постарався?!) і викликала не співчуття, а роздратування. Зі злості я спустошила принесену посудину і шпурнула недоїдки в кущі, що темніли віддалік. Здивувалась, коли все відлетіло назад. У моєму розумінні кілька кісточок могли б зрикошетити, але ціла жменя?..

Кущі зрозуміли, що повелися підозріло, і кинулися навтьоки. Я закричала, Мела прокинулася. Коли саме її коліно притиснуло мою шию до землі, я не помітила.

Потім були короткі вибачення та довгі пояснення. Не скажу, що розібрала абсолютно все, але щось у пам'яті відклалося. Наприклад, те, що в піску біля струмка знайшлося благословенне срібло.

– Родовище?

Незважаючи на пізню ніч, я побачила, як губи чаклунки скривилися в глузливій посмішці.

– Так, незважаючи на закони природи, жила вийшла на поверхню за межами Південно-Східного щита, – заявила вона з насмішкою. – Забудь, – додала, бачачи, що я не розумію. – Тобі це нічого не каже, а ось Лілеї варто було б менше вірити в чудеса. Тут насправді є срібний пил. Його хтось розсипав, а Лілея взяла пісочок для заклинання. Ха-ха, так і народжуються легенди…

Я теж засміялась – і різко замовкла.

– Когось «відкриття» зацікавило, – мовила сухо. – Судячи з фігури – не Медора. Чому ти не знищиш пил, як у Трясогузках? Сенс його стерегти?

– Я не стережу. Хочу використати.

– Як? Просієш пісок?!

– Збираюся чаклувати тут. Неважливо, з якого боку заклинання срібло, – спрацює в обох випадках.

У рівних водах відбивалися зірки і купався місяць. Довгі стебла прибережних трав м'яко колихалися, хоч вітру я не відчувала. Було дуже тихо, і навіть далеке гуркотіння, що стало звичним, не порушувало спокій, що панував навколо.

– Що ти плануєш?

Мела знизала плечима.

– Не впевнена… Те, що спадає на думку, надто складно. Нам би якийсь індикатор магії або щось проти демона. Але зараз темно, нічого не вийде. А вранці треба встигнути, доки Лілея не прибіжить робити вимірювання.

– Ти ж головна.

– А вона напише скаргу до комітету ресурсів і доведеться роками доводити, що унікальне відкриття – просто пшик.

Ми говорили до опівночі. Про Драконів, практикантів, ненависну Академію…

І про Артана.