Розділ 16.1. Знахідка чи втрата?

– Дивіться! У мене вийшло!

Радість Лілеї ніхто не поділяв, хоча всі старанно вдавали, ніби її успіх гідний похвали.

На землі виднілося криве коло, висипане білим піском. Його перетинали викладені черепашками лінії – як на мене, хаотично. Всю цю красу покривав цукор, а над нею нерухомо висіла кулька, що світилася.

– Спрацювало! З першого разу! Заклинання світла, нехай і примітивне, але воно доводить, що народні методи працюють!

Дівчина нетямилася від щастя і сяяла яскравіше, ніж магічний світляк.

– Вітаю. – Ілона з огидою зиркнула на малюнок. – У вас великий потенціал.

Прозвучало як знущання, однак підступу Лілея не помітила і з вдячністю подякувала за комплімент.

— Продовжуйте, продовжуйте, — приєднався Еньєр. – Альтернативні методики дуже перспективні.

Плечі Ласки сіпнулись, її хихикання почув кожен – зрозуміло, крім практикантки, що купалася в променях слави.

– Удачі, – пробубонів Медор. – І не витрачайте цукор, він дорогий.

Один лише Брен злегка зіпсував тріумф, вказавши на якісь недоліки, через які кулька горіла тьмяно і блимала.

Мела залишила демонстрацію новонабутих навичок мовчки.

– Що думаєш? – Я наздогнала її біля входу до головної хатини.

– Настав час оновити заклинання Велна. – Чаклунка наче не жартувала. – Він уже на межі.

– Мухоїдкою?!

Я здивувалась, оскільки вчора вона сама визнала: толку від одного листочка не буде, треба щонайменше штук тридцять.

– Срібним пилом. – Мела була напрочуд серйозною. – Не заважай, будь ласка.

– Але зві-ідки… – я почала заїкатися від хвилювання. – Де ти його візьмеш?

Чаклунка вказала на куток вітальні, що служив коморою:

– Хочеш допомогти? То насип банку цукру. Намагайся не перемішувати і не лізти вглиб. Навряд чи він багато додав.

– Хто? – Натяки злили. – Що?

Мела подивилася зі щирим подивом:

– Маніяк. Благословенне срібло. Що не зрозуміло?

«Та ж абсолютно все!» – хотілося закричати.

Але я вважала за краще витратити сили на роздуми.

Цукром магічити не можна, Лілея магічила цукром… Варіантів два: або вона – злочинниця, і у неї є чарівний пил, або срібло було у компонентах заклинання. Останнє – не моя думка. Чаклунки. Вона зволила пояснити свої висновки.

– Але навіщо маніяку нам допомагати?

– Може, він поспівчував Велну?

Я хмикнула. Ми обидві розуміли, наскільки смішне це припущення. Вбивця знищив двох людей. Сумніваюсь, що його хвилювали страждання каліки. Однак і повірити в те, що Лілія обманювала, було складно. Навіщо це їй? Сиділа б тихо, не висовувалася б… Її ніхто не помічав, а після сьогоднішньої події вона стала найпідозрілішою особою з п'ятьох.

З іншого боку, є можливість, що наш маніяк прагне уваги та слави. Хоче полоскотати нерви. Демонструє впевненість у собі.

– Ти куди, Тає? Ідеш зі мною? Ні?

Я подала банку з цукром і посторонилася, уникаючи плеча чаклунки. Руку вона тримала на перев'язі, і все одно на неї вічно хтось натикався. Мела шипіла, погрожувала всіми мислимими і немислимими карами, але її вистачило лише на те, щоб пов'язати на передпліччя червону хустку – для помітності. Працювало це погано.

Злий Яструб і не менш зла чаклунка в моїй уяві поєднувалися погано. Я вибрала не нариватися.

І як у воду дивилася!

Заклинання не активувалося.

Вальєн розлютився. Кричав, що від прочатку знав, чим це закінчиться, і вдруге не повірить ні єдиному слову. Про що йшлося, я не розібрала. Припустила, що про їхнє спільне минуле.

Або ж він просто зривав злість.

Мела вискочила з його розвалюхи з воістину страшним обличчям. Помчала в сарай. Вийшла звідти з лопатою під пахвою та відром. Покликала Лілею, щось запитала… І потягла її за собою до струмка.

– Що там?

Я підскочила, коли Еньєр з'явився із нізвідки. Точніше, з найближчої халупи, але рухався від так обережно, що відразу стало зрозуміло: ховався до слушного часу.

– Не уявляю. Вам цікаво, ви й питайте.

– Сподіваюся, дівчинка дістане гарну прочуханку. Їй це піде на користь.

У моєму розумінні тиха Лілея була останньою людиною в нашій зміїній ямі, яку потрібно вчити розуму, про що я й сказала Зайцю.

Він неприємно вищирився.

– Угу, – промимрив. – Мало ви її знаєте. Невинна овечка, як же. Мала давно ступила на слизьку доріжку.

Я насторожилася.

– Помічали щось підозріле? – запитала як нишпорка зі стажем.

– Метелика пам'ятаєте? – Еньєр нахилився до мого обличчя. – Королівський черевокрил, індикатор магії. Його спочатку нібито забули у Трісковнику, а потім нібито засушили для колекції Академії.