15.3

***

– Обережніше!

Я не слухала. Мчала вперед, розмахуючи руками, і сподівалася, що Чорний Дракон помітить метушню. Прокляття, я скучила за ним! Він був частиною мого життя зовсім недовго і, дивна річ, примудрився міцно в ньому влаштуватися. Мені здавалось, я вже давно викинула його з голови. Вогнедишна істота – не найприємніший вихованець, але я побачила його знову, і колишні образи згасли вмить.

– Стій!

Він відлітав. Через висоту я не могла розрізнити, чи дивився дракон на землю, чи поспішав уперед, не звертаючи уваги на дрібниці на кшталт колишніх няньок.

– З глузду з'їхала, Тає? Тут стрімчаки, а не піщаний пляж!

Барр сховався за самотньою хмарою, а коли вона відійшла, перетворився на цятку, що стрімко віддалялася.

– Чудово! Ти догралась! Радуйся!

Я опустила погляд. Перед очима плавали кольорові кола, висохлі сльози стягнули шкіру на щоках.

– Не ворушись! Я подам руку!

Погоня за Барром привела мене на крутий схил. Як на мене, він не відрізнявся від інших скель. Гладкий камінь, який уподобали лишайники. Нічого дивного. Жодної небезпеки.

– Ой, не сміши, – відмахнулась я. – Ця скеля сто років простоїть і не ворухнеться.

– А ти простоїш? – Мела застигла на рівному майданчику трохи вище.

– Я не стара бабка!

Ремінець сандалії лопнув під час першого ж кроку назад, і я з розмаху гримнулася на коліно.

«Накаркала!» – пронеслася підла думка.

– Руку! – крикнула Мела, нахиляючись до мене.

– Та облиш, тут же не слизько-о-о…

Я поїхала вниз, обдираючи шкіру з долонь у спробі пригальмувати. Не надто злякалася: була впевнена, що зупинюся, варто лише докласти трохи більше зусиль. І тільки коли спину облили бризки високих хвиль, у мене зародилися сумніви.

– Безмозка! – лаялась чаклунка. – Тут глибоко, а плавати не вміємо ні ти, ні я!

– І що мені тепер робити? – Я почала панікувати. – Не могла раніше попередити?

Мела наздогнала мене на самому краю. Плюхнулась на живіт, простягла руки…

– Хапайся!

Я й ухопилася. За праву.

Чаклунка заволала так, що будь-який дракон позаздрив би:

– Та щоб тебе! Невже так важко запам'ятати, що це плече в мене болить?

– Ти ж не скаржишся!

– А без цього ніяк?

Її пальці ослабли і повільно розтискалися. Вузьке зап'ястя вислизало з моїх спітнілих від страху долонь. Тихий стогін лякав сильніше, аніж рокіт моря.

– Чіпляйся за камінь, – крізь зуби наказала Мела. – Потім я подам тобі руку. Ліву. Не поспішай, ти впораєшся.

Ну так, звичайно. Ми обидві знали: їй не витягти мене однією рукою.

Я відпустила її пальці. Ніякої самопожертви, ні! Чистий розрахунок. Чаклунка точно потонула б, а я вміла плавати. В теорії. Мене Артан навчав.

Море зімкнулося над головою, солона вода хлинула в рот. Коліно обпекло – підозрюю, не обійшлося без медузи чи тому подібної капості. Свідомість послужливо підказала, що дещо схоже зі мною вже відбувалося. День моєї втечі з Тавенни ледь не став для мене останнім. Якби не Ферн… Досі не розумію, як крихітний демон зумів відігнати смерть.

Але зараз його не було поряд.

«Я зможу!» – на жаль, це виявилося нахабною брехнею.

Одна справа – хлюпатися в дрібній калюжі, що гордо іменувалась баронськими купальнями, й інша – боротися з хвилями, які крутили мене, як паперовий кораблик, і били об скелясті уступи, що випирали з дна.

– Ліворуч! Греби вліво! Там мілина!

Я гребла туди, куди штовхала течія, і тішилася, коли вдавалося зробити вдих, не приправлений водою. Як на зло, зносило мене вправо – до вузької ущелини, де море вирувало надзвичайно сильно.

«В таких випадках люди зазвичай говорять красиві слова і йдуть у вічність із гідністю», – спливла в пам'яті цитата з якогось роману.

Цікава ідея… Однак у мене не залишилося розумних думок.

Перед очима стояло Підлісся. Затишна оселя, бузок, старий замок на пагорбі, світловолосий чоловік із пихатим обличчям… Творець, чому навіть в останні хвилини він не йшов із моєї голови? Я щиро ненавиджу блондинів!

Зелені поля, тиха річка… Болото з журавлиною, звивисті стежки, колюча ожина… Я любила це місце. Належала йому. І не збиралася вмирати хоча б доти, доки не видеру баронському синочку все волосся!

– Та ну його… До мене залицялись найкращі кавалери Тавенни… Жалюгідний аристократик… Одружитися тобі захотілося, так… Я б усе одно за тебе не пішла…

Він з'явився нізвідки. Вродливий юнак із палкими темними очима розтинав хвилі, ніби не помічаючи їхньої сили. На його широких плечах блищали краплі води, під смаглявою шкірою (Вальєн у порівнянні з ним – бліда міль) виднілися рельєфні м'язи. Чуттєві губи, ямочка на підборідді… І темне волосся.