14.3

– Срібного пилу не вистачить! – плаксивим тоном промовила Лілея. – Їх же двоє! Портал навіть бджіл враховує!

«Факт. Вивчила на власному досвіді», – могла б підтвердити я.

– Впевнена, із цим проблем не виникне. – Мела поманила її до себе і вручила котушку ниток. – Обережно. Типова схема Біроша-Лота.

– А ви?

– У мене рука ледве рухається! Скільки разів це повторити, аби хоч хтось звернув увагу?

«Стояла б осторонь, і ніхто тебе не чіпав би», – але не час плюватися отрутою.

– Три хвилини? – Ньельм перевів погляд з воза на плетіння ниток, що виникало біля його ніг.

– Дві. Молодь швидша за нас.

«Сказала та, що на рік старша за Лілею і на три – за Брена», – посміхнулась я.

Чомусь стало легше та спокійніше, пальці перестали тремтіти, а зуби – вистукувати дикий ритм. Я зрозуміла, що вже не сумніваюся в успіху. Навіть те, що в нас чарівним чином з'явиться благословенне срібло, якого бракує, здавалося логічним продовженням шаленої ночі.

«Чудеса не ходять поодинці!» – хотілося вигукнути й обійняти будь-кого, хто підвернеться під руку.

Тіло ніби втратило третину ваги, кінцівки ослабли. Створювалося відчуття, що сильний порив вітру підхопить мене й понесе над узбережжям.

– Готово? – Ньельм підійшов до воза і посунув Медора, який закінчував із пов'язкою.

– Давай! – підтвердила чаклунка.

«Портали не робляться за кілька хвилин», – я уткнулася спиною в колоди стіни й сповзла до фундаменту.

Це неможливо. Потрібні точні розрахунки, інструменти, довідники… Мела навіть у Борсуках відмовляється мати такий малюнок. Казала, якщо щур пробіжить і зітре лінію, мандрівника збиратимуть зі шматків.

– Стривай, Ньельме! Опустіть нитки на землю, щоб вони не порвалися!

У скронях важко бухало. Я спостерігала за злагодженою роботою магів і з трепетом чекала, що буде далі. Неможливе – це завжди складно. Але раптом у них вийде? Раптом зараз народиться легенда, схожа на ту, про сотку?

– Грошей дай. – Ньельм поплескав свою кишеню. – За спасибі ніхто її лікувати не буде.

– Ти підеш? – Мела передала йому жменю блискучих монет. – Впевнений?

– Є інші ідеї? Гей, не шкодуй срібла! Мені також треба на щось жити!

– Я могла б…

– Ти і без подвигів знаменита, – обірвав чаклун, – а мені не завадить чимось вразити сім'ю. Може, приймуть назад блудного родича. Вигнання вже набридло.

– Як знаєш. Мене більше цікавить, як повернути їх із дитиною додому.

– Насамперед дешево, – блиснув зубами Ньельм, хоча в його голосі вчувалося хвилювання.

Мела не посміхнулась.

– Зробиш це? – запитала серйозно. – В ім'я справедливості та поваги роду?

– Не смішно.

– Іди в портал!

– Або до м'ясорубки.

– Не турбуйся, я надішлю твоїм рідним листа зі співчуттями, – прозвучало втомлено. – Все, час.

Ньельм підхопив породіллю на руки.

– Ну ж бо! – наказав нетерпляче. – З неї щось капає!

– Потерпиш.

– Лінії зміняться!

Мела поклала долоню на засипані білими крихтами борозенки:

– Давай! Три, два…

– Ти б хоч цукром присипала, а то видаєш себе зразу, – засміявся Ньельм.

– …один!

Лінії під рукою чаклунки спалахнули, сяйво пробігло нитками і зникло вмить.

«Вийшло?» – затамувавши подих, я не наважувалася підняти погляд від землі.

Потім раптом зрозуміла: чужі для Суші черевики Ньельма вже не мозолять очі.

«Хитрюга! Чарівний пил був у її крейді!» – я спідлоба глянула на чаклунку, дивуючись сама собі.

Давно могла б здогадатися! Вона стільки разів повторювала, що цукрова тростина з Доротини не має значення, що я майже повірила у протилежне. А, виявилося, таємниці взагалі не було. Крапелька обману – і неможливе стає реальним. Точніше, те, що начебто неможливе… Чому люди схильні все ускладнювати й шукати прихований сенс? Іноді очевидне ховається на видному місці.

Настрій різко стрибнув угору. В нас є запас крейди. Ми не позбавлені магії. Наш маніяк ще побачить, із ким зв'язався!

Мела сіла на землю, не дбаючи про те, що її рука обірвала цілий пучок ниток.

– Невелике оголошення! – заявила хрипко. – Благословенного срібла більше нема. Взагалі. Ніде. Ні порошинки. Можу присягнутися чим завгодно, навіть своєю сестрою. Тому відтепер поводимося мирно, у неприємності не вплутуємося, світ рятувати не біжимо. Повторюю: магії нема. За необхідності поранених будемо штопати голкою і ниткою, замість знеболювального – той самогон, яким Медор запасся в Трясогузках, заспокійливе: лопатою по потилиці. Запитання?