14.2

***

Кожен маг знає: одержимості нема. Те, що називають цим словом, зазвичай або демон, який вдає людину, або людина, що запозичила демонські здібності. Окремий випадок – потойбічна сутність, що причаїлася в людському тілі, але тут про взаємодію взагалі не йдеться. Адже не можна сказати, що вітер у волоссі – це одержимість вітром?

Але люди схильні вірити будь-якій нісенітниці, особливо якщо часи неспокійні. Пригода в Трясогузках, пожежа в Трісковнику, мор у Гаївці – і забобони почали множитися з жахливою швидкістю.

Подейкували про драконів і чаклунів… На жаль, у тутешніх краях досі шанували Сойла як посланця Творця і нічого не знали про Барра, а тому кандидатура Білого Дракона на роль лиходія відпала одразу. Магія? «Вбивці» поїхали до Ялівця, але злочини не припинились. У Гаївці сім'я вимерла за одну ніч!

Залишалися демони. Про них ходили легенди, але що вони таке, ніхто до пуття не розумів.

Коли коновал-недоучка, якому чи то з'явилося видіння, чи трясогузький самогон вдарив у голову, поніс селом, що дружині Маріса-пасічника не дає розродитися невідома сила, почалися проблеми. Чутки ширились, як полум'я в степу, селище гуло… І все б нічого, язиками ляпати багато розуму не треба, але стурбований Маріс притяг до дружини справжнього мага. Гільдійського. Того, кому довелося заплатити за один-єдиний погляд на породіллю.

– Є якась сутність, – підсумував він. – Потойбічна, – додав після додаткової монети. – З печаттю, – оголосив як безкоштовний бонус.

На більше грошей не вистачило.

Чаклун поїхав, невдоволений, бо його час не окупився.

– З демонами не працюю, – гаркнув лікар, теж знімаючи з себе відповідальність.

Гаївка насторожено принишкла.

До вечора пасічник метався по сусідніх селах, розшукуючи бодай бабцю-повитуху. Знайшов. Привіз. Дізнався, що на його ж вулиці четверо небіжчиків – родина не пережила вечері.

Розмови про демона зазвучали голосніше, повитуха втекла від гріха подалі, породілля знесиліла і впала в забуття.

Потім у їхній будинок ввалилися ошаленілі родичі загиблих. Погрожували, обіцяли швидку розплату… Якась стара прорвалася до спальні й тицьнула в жінку залізною вилкою. Запевняла, що цілилась у демона.

Поки розбиралися, хто винен і кого бити, Маріс забрав дружину. Скористався чужим возом – брудним, зате запряженим.

Коні зміні господаря не зраділи і понесли. Про шлях до найближчого міста навіть не йшлося. Вони заспокоїлися в такій глушині, де пасічник майже не орієнтувався. Він зумів розрізнити хіба що сторони світу.

На півдні, як завжди, миготіли блискавиці. А ще десь там був Ялівець – занедбаний хутір, куди «втекли» приїжджі маги.

Після години безплідних блукань чоловік втратив надію. Коні виснажились, ознак людей не було, дружина ледве дихала… Він уже збирався попрощатися з нею, коли тварини злякалися. Зафиркали, прискорилися, полетіли крізь темряву в невідомість… І зупинилися біля нашого вогнища.

А чаклуни спросонку кинулися рятувати породіллю від вилки, яка, напевно, застрягла в м'язовій тканині і не завдала особливої ​​шкоди. Ні, я від шоку не здобула вищу освіту, – повторила вислів Мели.

– Все нормально, – пролетіло берегом. – Ми зробили те, що треба. Нічого зайвого.

Слова висловлювали одне, але тон чаклунки говорив зовсім про інше.

– Ілоно, стежте за дитиною. Тає, якого демона ти ще тут?!

Я рвонула до головного будинку, мало розуміючи, що зараз відбуватиметься. Невже… Вони ризикнуть… Невже наважаться різати живу людину?!

В голові каламутилося, звуки раз у раз затихали, перед очима плавали різнокольорові плями. Чому цей гидотний стан не припинявся? До чого він міг мене привести?

– Я? Чого б це?! – десь далеко обурилася Ласка.

– У тебе двоє дітей, – нагадав їй Ньельм.

– Відкрию секрет: я їх народжувала, а не приймала пологи!

– А мій секрет полягає в тому, що я взагалі не уявляю, які вони, доки не починають бігати!

Крізь порожнє вікно голоси чулося досить розбірливо, але я перестала прислухатись. У мене було завдання. Чи мало воно сенс, не знаю, проте я відчувала відповідальність і не збиралася відступати.

Бліде світло місяця падало на стару шафу і солом’яні матраци, покриті простирадлами у веселенькі квіточкі. З-під поїденого шашелем столу виглядав край сумки – тієї самої, з якої Мела не зводила очей з дня від'їзду із Рена.

Я присіла навпочіпки, потягла широкі лямки. Книги, книги, книги… Одяг, білизна, об'ємний мішок із приладдям для креслення. Ліки виявились у куточку, нитки та голки – у кишеньці, ніж із тріснутою ручкою – на стільниці.

«Абсолютне безумство», – наполегливо крутилися полохливі думки.

Від хвилювання руки тремтіли, як у похмільного п'яниці, і речі випадали з них ніби навмисне. Вкотре підбираючи випущений клубок, я розрізнила квапливу говірку Лілеї.

– Допомогти? Я бачила, як це у собак…

– Справді? А я одного разу курча виколупав зі шкаралупи! – прогорлав Ньельм. – От тільки ліцензію лікаря мені за це чомусь не дали!