13.3

***

Питання, чому Медор, який начебто пішов рибалити, опинився біля струмка, вирішилося само собою. Чоловік заявив, що збирався розставити сильця, бо риба вже сидить у печінках. Скидалось на правду… Але я підозрювала всіх і в усьому.

Про демона, що втік, забули досить скоро – або ж вдали, що не надали інциденту особливого значення. Колодязь теж у розмовах не згадувався. Неприємна тема. Лілея сповістила, що якщо воду зі струмка перекип'ятити, вона буде придатна для пиття. Ніхто не протестував.

– Ласка правду казала, ти не безнадійна, – ближче до ночі «порадував» мене несподіваним висновком Еньєр. – Ходімо до нас. У нас там ховрах. Смачний!

«Чому б і ні?» – подумала я, приєднуючись до компанії Ілони, Медора та Зайця.

Є ж приказка про те, що друзів треба тримати близько, а ворогів іще ближче. Замість ворогів сміливо можна підставляти «вбивць»

Деякий час я провела біля вогнища, слухаючи чужі розмови. Гадаю, непогано вписалася до колективу. Принаймні Ласка та Еньєр перемивали кістки Ньельму і Вальєну, жодного разу на мене не зиркнувши.

Потім розмова звернула у зовсім інше русло.

– Шостий рік пішов… Скоро я збожеволію. Діти забудуть, як сміється їхня мати…

Ілона сиділа, притулившись до непошкодженої ділянки огорожі, і дивилася на зірки. Її волосся підмітало пісок, обличчя було надзвичайно сумним. Тонкі пальці погладжували траву, на губах блукала похмура посмішка.

– Набридло… Немає сил терпіти. Я постійно кажу собі, що одного разу все закінчиться, але роки минають, а нічого не змінюється. Ролан сказав, що це літо – остання спроба. Він утомився від такого життя. Уявляєте? Не впораюсь – чоловік піде. І що мені тоді робити? Рідні нема, гільдія не відпускає ні вдень, ні вночі… Що буде з дітьми?

– Переводься у провінцію. – Заєць стежив поглядом за згаслим вугіллям. – Там простіше. Немає нескінченних перегонів, та й люди терпиміші.

Ілона важко зітхнула:

– Медору і в Рені живеться непогано. Начальство в закутки не затискає, дружина нічого не вимагає, діти пишаються батьком. Щасливчик…

Повіяв вітер, і головешка, що сховалася в багатті, спалахнула, змусивши Еньєра відсахнутися.

– Кажу ж, переводься, – повторив він, відсунувшись. – Хочеш, спитаю у своєму відділенні? В нас тихо і нудно, платять менше, зате не виїдають мозок через дрібниці. Та й завідувач тобі сподобається. Йому майже дев'яносто, і всіх, кому нема шістдесяти, він вважає діточками. Чіплятися не буде, безкоштовні цукерки отримуватимеш щодня.

– Ролан не погодиться переїхати. Він навіть не приховує, що зв'язався зі мною заради Рена. Йому подобається у столиці.

– А тобі?

– Я вже й до дракона в пащу готова залізти, аби це закінчилося.

Медор поворушив вугілля, підпихнув недогорілий хмиз до центру.

– Стався до життя простіше, – пробасив, відвернувшись. – Нічого не змінити. Я перші п'ять років смикався, а потім змирився. У тебе який термін, Зає?

– Сім.

– Молокосос! – прозвучало добродушно. – Нічого, професорці Асті недовго лишилося. Рік-два – і ти вільний.

– Стара навмисне протягне до ста років. Пощастило ж мені до неї втрапити…

– Інші не скаржаться.

– Інші не схожі на її зятя! Інших вона не дурманить перед іспитом!

– Зає, це жарт. – Ласка схилила голову Еньєру на плече. – Всі в курсі твоєї проблеми. Але я згодна: відьмі недовго залишилося. А мій виродок міцний, ніщо його не бере…

Заєць обійняв її, торкнувся губами маківки.

– Здайся, – прошепотів ледь чутно. – Один раз нічого не означає. Ролан зрозуміє.

Вона вивільнилася з його обіймів, витягла ноги до вогнища.

– Вже, – зізналася гірко. – Це нічого не змінило, стало лише гірше. Тепер він вважає, що має право не просити, а вимагати. Як же бридко! І не поскаржишся – сама погодилася…

Мерехтіли зірки, у повітрі пахло морем. Тріск вугілля перемішувався з шумом прибою, далеко над Драконячими горами спалахували і гасли вогники. Все довкола здавалося нереальним. Темні силуети розвалюх, неяскраве світло у віконцях головного будинку, шепіт хвиль і тихі слова… Я зловила себе на тому, що геть-чисто забула про проблеми останніх днів.

«Вбивці», маніяк-палій, дракон та нічийний демон ніби існували в іншому світі. Біля мене були звичайні люди. У чомусь хороші, у чомусь погані, зі своїми внутрішніми демонами та тривогами. Вони мали дар магії, який визначив їхню долю. А інше… Кому, як не мені, розуміти: безгрішних немає.

– Колись я заздрила їй. – Ілона відкинулася на спину, закинула руки за голову. – Єдина і неповторна сотка, яка вчинила неможливе! Протекція короля, золота облямівка, сам Вальєн серед шанувальників… З неї зробили легенду. Деякі дурепи й досі вірять у диво. Зає, невже й ми були такими наївними? Творець, мені хочеться сміятися з себе!

– Я вірю, – буркнув Медор. – Я дурепа?

– Облиш, Хрюку! Чудес не буває. Сотці пощастило трохи більше за інших, а після її випадку Академія подбала, щоб таке не повторилося! Нас пов'язують страхом та зобов'язаннями, яких не позбутися ніколи. Академія, ха! Мрія і клітка водночас. Іноді мені здається, що її ненавидять абсолютно всі. Я божеволію?