Розділ 13.1. Корисний чи шкідливий?

– Ферне! – Мій зойк налякав зграйку невеликих птахів. – Ферне!

Він висів над неглибоким струмком, чий потік був такий повільний, що навіть не дзюрчав. Срібляста напівпрозора хмаринка, зворушлива і беззахисна, але шалена в гніві.

Адже я вірила, що ніколи більше його не зустріну. Мій демон повернувся до справжньої подоби. Став людиною. Живе десь зі своєю родиною, не пам'ятаючи ні Таю, з якою ділив негаразди, ні професора Ілоша з Лисиць, якому належав до нашої зустрічі.

«Ферн – не потойбічна сутність», – нагадала я собі.

Звичайний дурень, що надумав розповісти світові придворні таємниці. Чи варто дивуватися, що він закінчив як піддослідний кролик в Академії?

– Ти теж бачиш? – Ньельм висмикнув мене на бережок. – Чому?!

Підручники з демонології поділяли демонів на дві категорії: сильних (так званих «вищих») та слабких (відповідно, «нижчих»). Вищі могли з власної волі показуватися людям і навіть прикидатися людьми. А той, хто стикався з сильним демоном, майже завжди діставав здатність бачити слабких.

Трохи плутано? Що вдієш, я не майстриня довгих пояснень, але питання чаклуна зрозуміла відразу ж. Його дивувало, як далека від магії людина зуміла розгледіти сріблясту крихітку – ясна річ, та не мала стосунку до вищих демонів.

– Мела показала мені справжню потойбічну сутність, – гадки не маю, навіщо я почала виправдовуватися. – Та яка тобі різниця?! Ферне! Ферне, це ти?

– Мене звуть Аруном, тітко.

Тонкий юнацький голос. Незнайомий. Чужий.

– Медоре, що це?

Кабан витер спітнілий лоб, зиркнув під сонце.

– Демон, – визнав неохоче.

Наче хтось у цьому сумнівався!

– Ваш? – втрутився Ньельм.

І нащо питати очевидне?

– Ні.

Срібляста хмара підпливла ближче.

– Вони – ваші друзі, пане? – звернувся демон до Медора.

Той не відповів. Та й сенс? Ніхто не теревенить із демонами. Люди не розказують речам, з ким зустрічаються і що відчувають.

У горлі зашкребло. Цей малюк був так схожий на Ферна, що я ледве стримувала сльози. Добре, що подібність проявилася лише зовні, інакше мені б нізащо не витримати ці тортури.

«Ферн щасливий серед людей. Я подарувала йому майбутнє. Він ніколи не скаже: «Так, пане». Лінивий віслюче або брудна свинюко – запросто, але не пане. Це інший демон».

– Студентам заборонено викликати потойбічних істот. – Знатний чаклун упер кулаки в боки і войовничо задер підборіддя. – Ви б ще сову притягли!

«Навіщо? Сов використовують для стабілізації складних заклинань, а цього літа ніхто магічити не буде», – подумалося мені.

Окрім маніяка-палія…

Потім я зрозуміла, що Ньельм висловлювався фігурально.

– Студентом мене називали років десять тому, – розмірено відповів Медор. – Моя ліцензія нічим не відрізняється від вашої.

– Ну-ну. Але чомусь не я чверть року витрачаю на практику.

– Простіше зробити тридцять умовних смертей, ніж кілька справжніх.

– Що?!

– Я не женуся за славою. Мені вистачає мантії помічника, до того ж оплачувана відпустка гільдійським тільки сниться.

«Це він начебто зізнається, що розумний, винахідливий і добрий?» – роздумувала я, більше цікавлячись напівпрозорим малюком, що витав над водною гладдю.

– Навіщо вам демон? – вимогливо запитав Ньельм.

– Він не мій, – терпляче заперечив Медор.

– Ще скажіть, що він прийшов до вас сам!

– Ні. Я знайшов його.

– Що за нісенітниця!

Чаклун обурювався не вдавано. Знайти демона серед необжитої місцевості – те саме, що виявити золоту монету в купі гною! Навіть якщо доля допоможе, ніхто не повірить.

Окрім мене, бо я теж перетнулася з Ферном випадково. Спочатку ненароком убила людину, а потім… Навіщо згадувати? Тоді вулицями Тавенни тинялась Атайя Мерлейн – безмозка лялька, що звикла: її капризи виконуються за першим бажанням. Тая з'явилася набагато пізніше. Можливо, того дня, коли я ризикнула всім заради демона? Чи коли зрозуміла, що ризикую заради друга?

– Я живу тут, – заявив Арун, нагадуючи про себе. – Два роки, одинадцять місяців та дев'ятнадцять днів.

– А раніше? – Ньельм подався вперед, ледь не впавши у воду.

– Раніше мене не було, – прозвучало розгублено.

– На тобі немає видимих ​​печаток! Хто твій господар?

– Не знаю.

Пищали коники і цвірінькали птахи. Струмок повільно біг до чагарника, поодинокі пагони соковитої трави на його берегах поникли від спеки. Я глибоко дихала, раз у раз нагадуючи собі, що не сплю, і історія не повторюється, і взагалі, це зовсім інший демон!

Допомагало мало.