Розділ 12.1. Відвертість чи мовчання?

Мела з'явилася надвечір, причому разом із нишпорками. Їх дуже цікавив Ашиш із Грачів і наша нібито «втеча», її – якого демона я піддалася на погрози старости села і поперлася на край світу.

– Повертаємось? – Відверто кажучи, я й сама вже пошкодувала про поспішність. Нас же не спалили б насправді?

– Куди? – Чаклунка здавалась засмученою і втомленою. – «Базу» в Трісковнику пустили за вітром. Ну й люди! Ледь відвернешся – підкладуть свиню! А як збитки відшкодовувати, то винуватих немає.

– Але…

– Чому ви не вирушили до Гаївки?! Це майже містечко, там навіть відділення охорони правопорядку є! Без співробітників, щоправда, але сам факт…

Мене це не переконало.

– А якби знову щось… е-е-е… сталося?

– Усіх заарештували б до з'ясування обставин, і це божевілля закінчилося б.

«Угу, ідеальне рішення. Потрапити за ґрати – моя давня мрія», – але вголос я впевнено заявила, що в безлюдному поселенні хвилюватися нема про що.

– До речі, тут така справа… – почала розказувати про Ньельма та срібний пил.

Нас перервали. Молодий нишпорка, що складався, здавалося, з одних гострих кутів, висловив бажання поговорити з пані управителькою. Стусан Мели нагадав, що річ про мене, тому довелося терміново корчити серйозну пику і тупотіти в сусідню розвалюху – до протоколів та інших папірців, які останнім часом мене ніби переслідували.

Пів сотні запитань у дусі «те, що ти не здатна чаклувати, не знімає з тебе підозр» добряче пошматували мені нерви.

– Сподіваюся, ми з вами ще зустрінемось, – видав на прощання нишпорка, і це значно погіршило мій і до того поганий настрій.

Про що він? Припускав, що у в'язницю я потраплю обов'язково? Чи натякав на можливе побачення? Рівний тон, стримані інтонації… Той чоловік усміхався. Чи насміхався?

Мене не цікавив жоден із можливих варіантів. На це літо я мала інші плани. Насамперед – вижити серед того абсурду, що коївся довкола.

Нишпорки затрималися до ранку, завдяки чому зустріч Мели та чаклуна з Буревісників минула тихо, спокійно, майже без кровопролиття.

– Сестричко!

– Щоб ти здох, покидьку!.. Ти що тут забув? Жити набридло?!

Я аж розчулилася показовій «сімейній» сценці. Ці двоє справді чимось нагадували родичів – таку-от пару дикобразів, які й раді б закидати одне одного голками, та не виходить. Зате побачивши ворогів, колючки в них якимось чином спрямовуються в один бік.

На вечерю знову була риба. І на сніданок. Не сперечатимуся, це корисно. Приїдається, якщо чесно, але після Тавенни я ставилася до їжі байдуже. Їла, щоб не померти з голоду, й не шукала витребеньок.

Точніше, не витрачала час на приготування. Безглузде, як на мене, заняття. Стоїш біля плити кілька годин – сидиш за столом хвилин двадцять.

А ще куховарити я не вміла, і це теж мало значення.

Коли нишпорки забралися геть (не раніше, ніж покуштували рибки і туманно пообіцяли «наглядати» за кожним), з'ясувалося, що взята в Трісковнику вода закінчилась, а тому час подбати про колодязь.

Вчорашні калюжі давно увійшли в землю, сонце палало, незважаючи на ранню пору. Птахи кричали, дракони не літали… Причин скаржитися не було, але загальна атмосфера мені не подобалася.

Ні, я не стала забобонною, та й до передчуттів ставилася досить скептично. Проте щось витало у повітрі. Якась незрозуміла напруженість.

Всі посміхалися, поводилися стримано і цивілізовано… як уміли, ясна річ. І це наводило на підозри.

– Можна випарувати морську воду, – несміливо запропонувала Лілея, перервавши перепалку Медора та Еньєра про те, де шукати лопати. – Тоді у нас буде дистильована вода та сіль.

– Боюся, для цього знадобиться щось гарячіше за поцілунки, – відгукнувся Ньельм, який уже почувався чудово й активно це демонстрував.

– Я ж перепросила! – голос дівчини тремтів.

– А навіщо? Продовжуй, не соромся. При світлі дня ти гарніша, ніж уночі. Майже кралечка.

Лілея зникла разом із своїми ідеями.

Мені спало на думку, що наш маніяк цього так не залишить. І нехай. Чаклуна не шкода ані краплі.

– Я щось пропустила? – До мене підійшла Мела, тримаючи лопату і мішечок з крейдою. – В чому річ?

– Зачарована принцеса зазіхнула на честь золотопластинного дракона. Дракон виривався щосили, але хамуватий лицар тримав його занадто міцно. І тепер принцесі ніяково, хоча вона ні в чому не винна. У засадах правильної суспільної гри немає логіки, правда ж?

Вона замислилася на мить, подумки розподіляючи ролі. Нахмурилася, щось прораховуючи.

– Що Ньельм наобіцяв? – спитала тихо. – В останню їхню зустріч Велн кинув у нього ніж.

– Влучив?

– У плече. То чому вони терплять один одного?

Цього я не знала.

– Думаю, через дракона, – припустила неохоче. – Ньельм вірить, що Барр зачаїв на нього образу, і врятуватися можна, тільки затулившись мною. А Вальєн радий, що в нього тепер дві наживки замість однієї. Навіщо йому Чорний Дракон, гадки не маю. Він ніби як хотів повернути Білого? Чи ти знову щось приховуєш?