Розділ 11.1. Знайомий чи незнайомий?

– Смачного!

Я сумно зітхнула і взяла з рук Медора похапцем обстругану дошку, на якій лежали дві великі рибини, недавно запечені на багатті.

У практикантів був свій посуд, Вальєна забезпечила тарілкою Ласка, Ньельм ковтав слину віддалік. Ідилія, хай їй грець. Можна писати картину. Всі такі усміхнені й доброзичливі, що аж щелепи зводить.

– Тут непогано, – навіть Еньєр тимчасово припинив скиглення.

– Але довго ми тут не протримаємося, Зає.

Ілона вказувала на вікна без стекол і хмари, що збиралися над морем, але мені вчувся у її словах зовсім інший сенс.

«Геть тривогу! Ще ніхто не помер», – наказала я собі й одразу подумала, що мрець із Трясогузок зі мною не погодився б.

Сидіти поряд із усіма було нестерпно. Я забрала свою їжу і зникла за єдиним більш-менш вцілілим будинком, у якому ми розмістилися. Плита в ньому давно зруйнувалася, з посуду знайшовся лише забутий кимось із попередників кухоль, ліжок залишилося всього три, про подушки і матраци навіть не йшлося.

Але навколо простягалися гарні краєвиди, сонце стояло високо, виловлена ​​Медором риба пахла приголомшливо, тому скарг лунало менше, ніж я очікувала.

– Куди це вона? – з повним ротом промимрив Брен.

– Начальство їсть окремо, – повчально оголосила Ласка.

Гримнув регіт – не надто, втім, дружний. Я скрипнула зубами, проте не повернулася. Нехай думають, що хочуть. Хай там як, а тепер я головна. Не забути б про це…

– Смачно?

Ньельм пішов за мною і завмер за два кроки, не відводячи очей. Довелося відвернутись. Дуля йому з маком, а не обід. Якби він не потішався весь ранок з Лілеї, я, можливо, поділилася б, а так…

Обійдеться.

– У гільдії дещо пліткують.

Оскільки мою увагу повністю займала риба, я не зацікавилась. Поспішно обібрала одну рибку, взялась за другу…

– Це ти вкрала серце Барра зі скарбниці Тавенни.

– Угу.

– Не заперечуєш?

А сенс? До того ж чисто технічно він має рацію. Тобто забирала я золото, причому не зі скарбниці, і знати не знала ні про які потойбічні сутності чи драконів, проте хто розбиратиметься в деталях?

– Минуло сім років. Серця дракона давно немає, Барр повернувся до життя. Навіщо мені ховатися? Особливо від тебе?

– Значить, визнаєш, що це тебе прокляли замість тавеннської князівни?

Я вдавилася кісткою. Ні, не тому, що він промовив щось заборонене чи обурливе. Моє минуле вже безпечне, про нього спокійно можна говорити вголос. У Суші – не в Тавенні. Але… Це було боляче. Хоч я й переконувала себе, що давно забула про ту історію, будь-яка згадка про неї змушувала серце стискатися. Не можна просто взяти і викреслити більшу частину життя. Не можна!

– Мене не проклинали, Ньельме.

– Чому?

– В мені не було княжої крові.

– А-а-а…

Я б охоче жбурнула в нього і їжу, і дошку. Що ще за співчутливе «А-а-а»? Він нічого про мене не знав, крім чуток та домислів! Багатий хлопчик, якого не влаштовувало золоте майбутнє і якому хотілося всього й одразу! Хто дав йому право кривитися й опускати очі? Мені не потрібна жалість!

– Іди звідси.

Прозвучало лайливо, будь-хто пішов би. Та чаклун зволікав. Зиркав на мене як на двоголове чудовисько і тупцював на місці.

– Розкажи, – попросив несподівано.

– Тобі яке діло до Тавенни?

– Цікаво.

Мені сподобалася відвертість. Ньельм не вдавав, ніби його зачіпала моя доля.

– До вісімнадцяти років я вважала себе дочкою князя. Потім дізналася, що опікуються мною лише для того, щоб обдурити стару чаклунку. Атайю Тавеннську мали проклясти в день повноліття, про це все місто говорило. Із прокляттям не склалось, і я втекла. Прихопила трошки грошей, випадково забрала серце Барра. Ну як, цікава історія?

Кисла пика чаклуна свідчила про те, що розповідь його не вразила. Я посміхнулася сама собі. Так і треба. Очікувалося, що почну ділитися почуттями й у фарбах розписувати весь той жах, у якому жила після повернення справжньої княжни? Не дочекається. Я смакувала образи довгі роки, а тепер з мене досить. Дивитимуся в майбутнє – не в минуле, тим паче з учасників тих подій живою залишилась одна я, дякувати Білому Дракону.

– Замало драматизму. Ергел Жескар розказував цю історію по-іншому.

Ще б пак! Тавенський князь оголосив мене підкидьком, якого підіслали вороги, щоб… Варіанти відрізнялись, і логіка кульгала у всіх, проте тавеннці засвоїли одне: він скористався ситуацією, щоб відвести лихо від рідної дочки. До речі, проклясти її хотіли в помсту за його власні гріхи, тому рівень лицемірства князя зашкалював.

– Зникни, Ньельме. Я не маю настрою тебе розважати.

– Ну і манери… Не дуже віриться, що тебе виховували у палаці.

І це правильно. Мене не виховували – балували. Виконували забаганки, забезпечували найкращими вбраннями та прикрасами, влаштовували святкування на мою честь… Не з любові чи обов'язку – лиш напоказ.