10.3

– І довго ми тут будемо? – з нотками невдоволення запитав хрипкий після сну голос Брена, порушуючи вранішню тишу.

Завдяки чагарнику я почула наближення практиканта заздалегідь, тому його слова мене не злякали.

– Подивимося, – сказала ухильно.

– Це смішно! Який сенс сидіти у глушині?! Через чутки?! Хай нишпорки розбираються! А в нас практика. Нам потрібні люди!

«Хіба не підозріло?» – подумала я, придивляючись до скуйовдженого молодого чоловіка.

Мішки під очима, неспокійні рухи, каламутний погляд… На жаль, все це мало цілком безневинне пояснення, бо я сама була приблизно такою ж і теж хотіла забратися звідси якнайшвидше.

– Мені майже вдається працювати із цукром! – бідкався далі Брен.

«І цього «майже» тобі вистачить на все літо», – хоч у чомусь я була обізнаніша за практиканта.

– Ніхто не заважає тренуватися тут, – зауважила мирно. – Тихе місце, немає ніяких сторонніх впливів…

«Нема кого палити», – напрошувалося продовження.

– А їсти ми що будемо?

На той момент я найменше хотіла обговорювати питання продовольства. Круп на тиждень вистачить, а там… Розберемось, якщо виживемо.

– Поки що ніхто не голодує.

Вийшло досить різко, і Сокіл, образившись, зник.

Чудово.

Я попрямувала вперед, придушуючи роздратування.

Туман осідав, на горизонті розрізнявся гірський масив. Гострі вершини ховалися в хмарах, на схилах зеленіли ліси… У моєму розумінні Драконячі гори були надто звичайними як для «драконячих», але природі видніше.

– Там копальні?

Через задумливість я не помітила черговогу спраглу до спілкування постать і здригнулася, почувши зовсім поруч Лілею.

– Ви взагалі як? – запитала, не оглядаючись.

– Ховаюся. – Вона схлипнула. – Це нестерпно…

– Тобто пам'ять не відбило, – нетактовно ляпнула я. – Добре.

– Не зовсім, – дівчина зам'ялася. – Пам'ятаю мало що… Як до Ашиша йшли – дуже чітко, а все інше… Уривками.

Здається, її це бентежило.

– Нічого страшного не сталось, – я спробувала висловити підтримку. – Не зважайте, якщо комусь заманеться кепкувати.

Лілея порівнялася зі мною:

– Мене зачарували? Як того візника?

«Розумна дівчинка. Яке щастя, що твої мізки повернулися на місце! Життя стало на кілька відсотків стерпнішим», – полегшено видихнула я.

– Можливо, – обманювати її не хотілося, тим паче, у цьому випадку вона – жертва.

– Бідолашний метелик… Відчув магію і…

«Тепер усі ми – як «метелики». Але ти страждай через комаху. Так простіше».

– Це зробив той, хто вбив людину з Трясогузок? – раптом припустила Лілея.

Я здивувалась. Одна річ – жарт над випадковим супутником чи товаришем, а зовсім інша – вбивство. Отже, практиканти й самі підозрювали, що злочинець серед них? Але поводились як завжди… Висновок? Хтозна. Або вони так звикли до смертей, що не звертають на них уваги, або покривають одне одного, або рівень занепокоєння Лілеї значно вищий, ніж у інших.

– Як думаєте, хто бавиться магією? – Було цікаво почути її міркування.

– Не Еньєр, – швидко відповіла вона. – На дорозі в Трясогузки ми ловили черевокрила разом. І не Брен – він ішов з вами пішки.

«І не я», – залишилося невисловленим.

Повірити? Лілея – жертва, хіба ні? Але я бачила стільки фальші, що звикла не довіряти нікому, крім себе.

І Ферна.

Та годі, треба нарешті забути свого демона!

– Я Ньельма цілувала, – прошепотіла Лілея, і спогади миттю вилетіли з моєї голови. – Соромно…

– Чому? Він молодий, вродливий, самотній. Не бачу нічого поганого.

– Він виривався!

Ну і як її втішити? Мого співчуття вистачило лише на те, щоб не зареготати вголос.

– Хотів би вирватись – вирвався б. – Чергове стебло малинника обдерло мені коліна, і я зашипіла. – Не беріть близько до серця. Ньельм – він такий. Дуже прошений.

– Його Вальєн трима-а-ав…

Схоже на те, що я пропустила багато подій.

– Це свідчить про те, що Яструб – безпринципний тип. Забийте.

– Що забити? – Лілея розгубилася. – Куди?..

«Так кажуть у Тавенні», – могла б пояснити я.

Брехня, ясна річ. Подібних слів я нахапалася, мандруючи Ровенню і Лісами. Вони доречні в ситуаціях, коли цензурні вислови не мають сили.

– Плюньте на все, – порадила їй цілком щиро. – Вальєн розважається як може.

– А мені як йому в очі дивитися? – проридала Лілея, з розмаху спотикаючись об вимитий дощем камінь. – У-у-у…