8.2

Я смикнула її торбу і відразу розтиснула пальці – крізь грубе полотно почала просочуватися солодка каша.

– Що ти збираєшся ро… Воно ж зараз потече!

– Хочу подивитись, хто з п'ятірки побіжить запасатися цукром. – Чаклунка зняла широкі лямки з плеча. – У торговця залишилося пів мішка. Власник обіцяв повідомити, якщо заявиться хтось із наших.

– А солодощі?..

– Вважай, що це плата за його допомогу. Їх би все одно ніхто не купив.

Цукерки в моїй кишені сором'язливо зашаруділи, але Мелу займали власні міркування.

– Шоколад не псується, – трохи агресивно запевнила я.

– Угу, звичайно.

Краще б вона змовчала!

– Думаєш, хтось із них справді це зробив? Простіше повірити в…

Я осіклась. У що, га? У те, що якийсь місцевий чаклун хизується силою? У дракона, полум'я якого залишило кістки? У маніяка-палія, що прийшов за нами з Рена? Чи у «вбивцю», який виявився справжнім убивцею?

– Злочинець привіз срібний пил із собою. Під час обшуку його не знайшли, тому я розвіяла виданий Академією. Не розумієш, Тає? Шанси, що пил «убивці» сховано десь у садибі, були дуже великі. Думаю, мені вдалося знищити його разом зі своїм.

Ми досягли «бази». Мела сіла на традиційну лавку біля входу, витягла ноги. Я примостилася поряд, окинула поглядом незвично тихий будинок.

– Впевнена?

– Ні. – Вона сперлася головою на паркан і заплющила очі. – Може, я просто відвикла від магії, але віддача була дуже сильна. Як на мене, подвійна. Сама такого не очікувала.

Пливли хмари, шелестіло листя… Я почала обживатися в Суші. Головне – не сидіти опівдні на сонці, а все інше цілком терпимо.

Ще б звикнути до думки, що поруч ходить безжальний убивця!

– Часом я так заздрю ​​тобі, Тає, – прошепотіла чаклунка.

Ну і заява! На мить я вирішила: почулося, потім перепитала:

– Заздриш?

– У тебе немає болючих місць. Ти не прив'язана ні до території, ні до людей, ні до минулого. Вільна, як вітер.

«І нескінченно самотня», – варто було б додати.

Минули ті часи, коли я називала Ів тягарем для Мели. Вони підтримували одна одну у важку хвилину, і це було важливіше за всі негаразди, що ніби переслідували сестер. Не сумніваюся, чаклунка вважала так само. Але часом люди схильні піддаватися хвилинним слабкостям і вірити, що у сусіда і трава зеленіша, і свині товщі, і кури мають по чотири лапи.

– Смієшся?

– Втомилася настільки, що більше немає сил смикатися.

По вулиці з гавкотом промайнула зграя дворняг. Мела і не ворухнулась на звук. За минулі дні тіні під її очима стали глибшими, риси загострилися. Її вигляд натякав, що вона наче на останньому подиху.

– Ти тому й повернулася до Академії?

– Угу. Наївна! Згадала, як колись мене вмовляли залишитися, спокушали кар'єрою, обіцяли підтримку. Знаєш, що найгірше, Тає? Адже я щиро вірила, що Академія – це не гільдія. У неї стільки влади, що Велн не міг не відступитися!

– Він впливовіший?

– Він заплатив. Профінансував дослідження потойбічних сутностей. Наполіг на тому, щоб цим займалася саме я. Його оформлено як консультанта і піддослідний матеріал. Чи не абсурд?!

Не сперечаюся, це звучало надзвичайно дивно. З іншого боку, я знала людей, які настільки зациклювалися на якійсь ідеї, що могли схаменутися за мить до загибелі. Або не схаменутись… Яскравий приклад – Кьерн, мій всього рік як сусід. Ів вчасно трапилась на його шляху. А Вальєн у десятки разів упертіший, до нього не підступитися так просто.

– Я не збираюся викликати Сойла, – врешті сказала Мела. – Хоч про це не турбуйся.

– Навіть заради сестри? – Сподіваюсь, я правильно розшифрувала натяк щодо відсутності уподобань та болючих місць.

– Вірогідніше, уб'ю Яструба. Або перетворю на жабу.

– На жабу? Це можливо?

– Ні. Але мені подобається мріяти.

Мела говорила без тіні посмішки, і мене пересмикнуло. Вона не жартувала. Вибираючи між містами, на яких зжене злість Білий Дракон, і власною долею, вона б не сумнівалась.

Я збиралася сказати їй, що правильні вчинки не завжди дають полегшення (або якусь іншу схожу нісенітницю), проте вздовж дороги метнулася величезна тінь. Довга, широка, крилата… Не було потреби піднімати погляд, щоб дізнатися про її власника.

І все-таки я повернула голову.

– Барр! – ахнула тихо.

– Сподіватимемося, що він його зжере, – відгукнулася Мела.

«Хто кого?» – в іншій ситуації я б не залишила її репліку без уваги.

Але над Трісковником ширяв Чорний Дракон, і хихотіти різко розхотілося.

***

– Тобі здалося, – байдужий (з її точки зору – заспокійливий) тон Мели виводив із рівноваги.