6.2

***

До того часу, як я переодяглась і мало не стусанами розбудила Ласку, двір спорожнів.

«На попелицю пішли милуватися», – виникло припущення.

Стримати смішок не вдалося. Чаклунка у своєму репертуарі. Їй виділили чимало благословенного срібла – для занять із «вбивцями», зрозуміло, та вона вирішила допомогти місцевим жителям.

До речі, витрачати чарівний пил на сільськогосподарські потреби все одно, що годувати свиней делікатесами: спрацює, але з економічного погляду – повне безглуздя.

– Сьогодні – розвантажувальний день, – заявила Ілона, дефілюючи в одному рушнику. – Для здоров'я корисно. І декому із роду Кабанів не завадить скинути жирок.

Я збиралася пояснити, хто тут головний, а хто ризикує сидіти на голодному пайку до осені, проте з кухні виглянув анітрохи не ображений Медор. Дещо бентежачись, він зголосився виконувати обов'язки кухаря до кінця практики. Умова одна: Мела підпише довідку про його профпридатність.

– Жодного сироїдіння, – попередила я, починаючи мізкувати, як вплинути на чаклунку.

– Наш Хрюк – справжній гурман, – хмикнула Ласка. – М'ясо шанує як Творця.

Оскільки в коморі були лише крупи, я вважала своїм обов'язком нагадати, що другої курки, яка з'явиться «із нізвідки», не потерплю. Нехай домовляється із селянами про купівлю. Бюджет витерпить.

Проста арифметика трохи похитнула мою впевненість. За твердженням Медора, у селі близько трьохсот дворів. У кожному не менше двадцяти пернатих. Разом – шість тисяч потенційних жертв.

Розрахунок елементарний: зникнення кількох птахів ніхто не помітить. Ну, крім господарів, та й ті зв'язуватися не будуть – спишуть усе на шулік та лисиць.

– Купуйте. – На державній службі я збиралася шанувати закони.

Мені пояснили, що їжу нам не продаватимуть – ми ж, трясця всім, злісні поплічники Руйнівника, які мріють чимось поживитися на місцевому цвинтарі. Хіба що в пивній запитати – тамтешньому господареві начхати на забобони, він вірить лиш у гроші. Але свіжого м'яса від нього не отримаєш, а міські тушонки чи хоча б солонина коштують захмарно.

– Красти погано, – нагадала я.

Не дуже категорично – куховарство Медора подобалося мені більше, ніж кулінарні подвиги Ілони.

Він кмітливо кивнув і пообіцяв надалі не ризикувати.

– Качки в цю пору дуже гарні, – додав мрійливо.

Думаю, ми чудово зрозуміли одне одного.

Після обіду повернувся Сокіл і відразу зажадав, щоб я знайшла Мелу. Виявилося, вона послала його на капустяну грядку, чий власник мав сумнівне щастя працювати наглядачем «бази» Академії, а сама забула прийти.

«Або взагалі туди не збиралася», – проте не завадило б прояснити ситуацію.

Я підійшла до кімнати, яка ще вчора належала мені. Хм… А раптом Вальєн вирішив, що якщо вже Білий Дракон недосяжний, то для помсти досить і чаклунки?

– Краще тікай, поки ціла, – долинуло звідти.

Уява чомусь намалювала криваву різанину.

Ще й двері верескливо рипнули!

– Тобі ж наказали не наближатися до мене, старенька.

– Я й не збираюся.

Ні в шафі, ні під ліжками замордованого трупа не виявилося.

– Зовсім не боїшся?

– Ти мене не наздоженеш.

Прокляття! Так, я байдужа егоїстка! Мені б сказати: «Ти ж гарна людина». Або хоча б: «Ти ж на людей не кидаєшся».

А я нагадала йому про каліцтво.

І про свою перевагу.

Але Вальєн раптом засміявся.

– Мені подобається твій підхід. І… Це… – його голос став тихішим і напруженішим. – У торбах не шукай… Кому сказав, не шукай?!

І я майже повірила! Добре, що вчасно помітила знущальну посмішку і не зганьбилася. Вікно було відчинене, Вальєн не міг не чути скарг Брена. Жартівник, трясця!

«І я розумниця, хай їм грець», – однак на своє виправдання маю зауважити, що фрази «Мела зникла» і «приїжджий задерика убив Мелу» в моїй підсвідомості означали одне й те саме.

Оскільки страхи не підтвердилися, треба розглянути й інші варіанти. Найімовірніший – чаклунка забралася кудись подалі від тутешньої божевільні. Чи ще шукає сліди візника? У першому випадку знайти її навряд чи вдасться, у другому – і старатися не доведеться.

– Пройдусь. – Я не збиралася ділитись планами.

– Почекай. Я з тобою.

Тільки цього не вистачало!

– Твоє право.

А на подвір'ї нам трапилася Ласка.

– Хто це? – вказала на Вальєна, округливши очі.

– Спати треба менше, – відрубала я. – Тоді новини дізнаватиметеся разом з усіма.

Вона прикусила губу, змахнула довжелезними віями.

– Гарне вбрання, – прокоментував дві смужки тканини, що служили їй одягом, аристократик. – Мені до смаку.