Горіли свічки… Багато свічок. Деякі похилились, і їхнє полум'я тяглося вбік, ігноруючи закони природи. Дим стелився над землею, ховаючи товсті білі лінії заклинання. Багатокутники та кола… і крихітний сірий камінчик у центрі. Розсипані монети, гірка срібного пилу…
– Поклич його!
Глухий голос. Незнайомий. Жахливий.
Я не могла втекти. Дивилася на полум'я, тремтіла як листок осики, поривалася заплющити очі – і знову бачила перед собою примарний вогонь. Він не відпускав, тяг до себе, наказував коритися.
– Дракон відчує твою кров.
Мела. Напівпрозора, радісна, з величезним кухонним ножем…
– Не треба! Барр нічим не завинив!
Вона не наближалась, але по моїй руці потекла кров. Яскраво-червоні, немовби підсвічені зсередини краплі впали на благословенне срібло і пофарбували багрянцем білі лінії.
– Закохалася в дракона, бабцю?
Ілона. Одягнена у довгу сукню Лілеї, на ногах – тапки Медора.
– Дуренька! Дракон – потойбічна сутність! Як його можна кохати?
Свічки спалахнули і згасли, чаклунка розтанула в тумані.
– Тає…
Я обернулася.
– Маленький мій, – видихнула, побачивши блакитні лускаті крила і довгий хвіст. – Пам'ятаєш мене?
Широка паща розкрилася, сухий язик як кресалом пошкріб масивну морду.
– І-і-і! – скрикнула Ласка.
Нас обох накрило полум'ям, але тільки вона осипалася попелом.
– Що ти накоїв? – Я вперла руки в боки і тупнула ногою. – Негайно вибачся!
Чорний Дракон вищирився, завиляв хвостом як грайливий собака, мало не загавкав.
Моєї щоки торкнулися гарячі губи.
– Зовсім від рук відбилася…
І чому я не здивувалася присутності Артана? Обійняла його, поклала голову на плече…
І прокинулася.
За опущеними повіками палахкотіло сонце, вітер лоскотав волоссям обличчя.
«Тепло… Ясно… Добре…» – розплющувати очі зовсім не хотілося.
Віддалене мукання нагадало, де я перебуваю. Село Трясогузки, третій день практики. Зважаючи на компанію, нудьгувати не доведеться.
Треба позіхнути, потягтися, глянути на світ… З першим пунктом проблем не виникло, а ось із другим почалися складнощі. Кілька годин, проведених на твердій лавці, моїй спині не сподобалися. Вона відмовлялася розгинатись, і я злякалася, що ходитиму напівзігнутою.
Декому з підопічних ситуація сподобається – аякже, з'явиться піддослідний матеріал для тренування «вбивць». Учора треба було переконатися, що срібний пил Сокіл не дістане за жодних обставин. На жаль, я не звернула уваги на натяки Всесвіту.
Хребет хруснув і начебто повернувся на своє природне місце. Я подумки подякувала Творцю і наказала собі сумлінніше виконувати свої ж обов'язки. Головне – поговорити з чаклункою щодо благословенного срібла. Потім – проконтролювати Ласку, яка сьогодні чергуватиме на кухні. І…
О так, розплющити очі.
Інтуїція – страшна річ! Брен, що мить тому займав мої думки, стирчав навпроти і витріщався на мене з нездоровою цікавістю. Побоювався, чи я не віддала богам душу? Чи хотів забрати вчорашню монету?
– Щось трапилося? – Після сну мова давалася важко. – Скільки годин?
– Мела попросила, щоб я за вами наглядав, – він пропустив останнє запитання повз вуха. – Ось. Наглядаю.
– Її передбачливість дуже тішить. – Я все ще сердилася на чаклунку. – Що пообіцяла?
Погляд Сокола майнув убік:
– Покаже, як позбавлятися попелиці за допомогою заклинань. На іспиті цього немає, але принцип схожий на знищення вошей, тож, думаю, знадобиться.
Поруч хтось зареготав. Я придушила бажання ткнути туди ліктем і навмисне повільно повернула шию.
Посмішка миттю злетіла з губ.
– Чудовий ранок, чи не так? – Я швидко вирішувала, звертатися до Вальєна на «ти» чи на «ви». Чомусь із практикантами такої проблеми не виникало – вони були більш-менш ввічливими, до того ж Мела від самого початку їм «викала», тримаючи дистанцію. – Сонечко, пташки… Схиляє до відпочинку на свіжому повітрі, правда?
Брен, вважаючи місію щодо забезпечення моєї безпеки виконаною, зник із поля зору.
«Уявляє знищення попелиці», – подумала я, намагаючись непомітно збільшити дистанцію між собою та Яструбом.
– Не нервуйся так. На людей не кидаюся, – прозвучало майже мирно.
Мені згадався гільдійський маг, що вилетів крізь вітрину крамниці, і зачатки довіри до слів Вальєна зникли.
Він сидів настільки близько, що моє волосся торкалося його руки, яка лежала на спинці лави. Жмурився, як задоволений кіт, розглядав сині далі…
Я мимоволі зиркнула на протези, що виглядали з-під його штанин.
– Як це сталося?
Відредаговано: 09.06.2024