5.3

– О, всемогутня! Не рада мене бачити? – Вальєн із таким завзяттям перекинувся на чаклунку, що стало трішечки образливо.

– Я чекала на тебе не раніше, ніж через місяць, Велне, – огризнулася Мела. – Засумував?

– Погань! Сподіваюся, одного разу демони випустять тобі тельбухи!

– Нагадай, чому я терплю твої витівки, багатий хлопчику?

Вікно зачинилося, приглушивши потік хитромудрих лайок.

Справді, чому? Я трохи поміркувала щодо цього і дійшла висновку, що нічого розумного не надумаю. Чаклунка, яка відмовилася від майбутнього заради сестри, а потім ледь не спровокувала заворушення, позбавивши наш світ Сойла, не терпіла б присутність високородного негідника просто так.

«І не зв'язалася б з Академією», – промайнула думка, що не давала мені спокою останні дні.

За спиною рипнули двері.

– Тає, ти ще довго?

Я знизала плечима. Яка різниця? До того ж моя кімната зайнята. Краще милуватимуся зірками, ніж слухатиму хропіння Вальєна.

– Я вже не витримую, – тихо зізналася Мела. – Твої речі забрала, житимеш у мене. Не надумай іти до нього! Тримайся на відстані й не піддавайся на провокації.

Незважаючи на те, що навколо було чимало суб'єктів, які підпадали під визначення «він», я ні на мить не засумнівалася: йшлося про приїжджого задерику. Стало смішно. Чаклунка молодша на кілька років, але поводиться як старша сестричка. Про мене турбується, ха! Та якби я звертала увагу на кожного «Вальєна», давно б посивіла!

– Що трапляється в Суші, залишається в Суші, – промовила зі сміхом. – Не турбуйся. Мені його патякання до одного місця.

Мела вийшла на ґанок.

– Ти не розумієш, з ким маєш справу, – зітхнула втомлено.

Угу, звісно. Я ж наївна та дурна. Світу не бачила, з людьми не спілкувалася, нишпорок роками за носа не водила… Але сваритися не хотілось, тому замість: «Яйце курку вчить?» я видала більш-менш нейтральне:

– Терпимість нині в моді. Чи вважаєш, що це твій привілей?

Я не очікувала, що чаклунка засоромиться і почне пояснювати, чому не проганяє аристократика. Думала, вона мовчки піде, залишивши мене нічній тиші.

Але Мела зволікала.

– Велн знищить тебе, аби зачепити мене, – прошепотіла врешті, відвернувшись. – І тебе, і будь-кого, кого вважатиме частиною мого життя. Його ніхто не зупинить. Прошу, не лізь до нього!

Наскільки я пам'ятала, рід Яструбів хоч і належав до знаті, але не мав стосунку до придворних справ. Невже щось змінилося? Чи чаклунка раптом злякалася погроз звичайного великосвітського нахаби?

– Впливовий до неможливості? Як скажеш. Мені ще простіше – однією турботою менше. Що ви не поділили?

Вона грубо розсміялася.

– Не поділили? – перепитала з глузуванням. – Наша історія елементарна, Тає. Я спробувала зробити добру справу і натрапила на погану людину. Подарувала надію, а її сприйняли як гарантію. І тепер ми пов'язані.

– Назавжди? – жахнулась я.

Уява підкидала найдивовижніші варіанти аж до шлюбних зв'язків.

– Поки не виконаю обіцянку. – Мела запнулася. – Тобто одну із двох.

– Збираєшся повернути йому ноги?

Це припущення здавалося малоймовірним. Звісно, ​​магія могла майже все. Ключове слово – «майже». Я не знала, які дива може творити благословенне срібло, проте розуміла: якби випадок Вальєна був простий, ми б зараз не дивилися на зірки посеред Суші.

– Або вбити дракона.

У мене перехопило подих. Мела не жартувала. Не ухилялася. Не прикрашала дійсність.

Вона справді мала проблеми.

– Барр постарався?..

Чаклунка зрозуміла з півслова.

– Ні, Сойл. Це сталося три роки тому.

– Але навіщо мститись Чорному Дракону, якщо винен Білий? – Я не розуміла логіки аристократів.

Вона опустилася на східці, поклала голову на коліна.

– Все так складно… Не щодо Барра… – її голос долинав ніби здалеку. – Велн хоче, щоб я закликала Сойла. Не кричи, добре? Так, це безумство. По-перше, якщо витягти дракона з рідного світу проти його бажання, матимеш демона. По-друге, неможливо покликати якогось певного дракона. По-третє, я не уявляю, як убити дракона. По-четверте…

Мела замовкла, і я постаралася осягнути плин її думок.

– Ти не бачиш у цьому сенсу? – припустила обережно.

– Не бачу, – погодилася вона. – Відплата нічого не змінить.

– Тоді…

– Йди спати, Тає, – її тон став байдужим. – Пізно.

– Навіщо ти покликала мене сюди? – Навмисна холоднокровність чаклунки виводила з рівноваги. – Навіщо, га?

Мела ледь помітно повернула голову, щоб подивитись мені в обличчя.

– Барр прийде до тебе, – прошепотіла одними губами. – Пробач.