Розділ 4.1. Чорний чи червоний?

«Цього літа ви не вб'єте жодної людини», – повторила я.

І все стало на свої місця.

Точніше, майже все.

Йшлося про магію, Академію, гільдії та оцінювання.

Мела нечасто говорила про своє минуле, але дещо з її скупих оповідей я засвоїла. Яким би талановитим не був студент із простолюдинів, максимум, на що він міг розраховувати, – срібна пластина з ім'ям. Яким би бездарним не був знатний учень, його мінімумом було те саме срібло.

Несправедливо? Як подивитись. У минулому столітті навіть професорські місця передавалися у спадок, тому нинішній лад вважався мало не прогресорством.

Не прибріхуватиму – від такого розмежування збиралися відмовитись, але поки що воно існувало і було однією з причин того, чому чаклунка уникала гільдійських правил.

Її срібну пластину мага облямовувало золото. Унікальний випадок! Сам Треннан колись розпорядився створити цю відзнаку і особисто оплатив вартість навчання, що дало Мелі змогу відразу ж після випуску поїхати в Борсуки до хворої сестри, не відпрацьовуючи належні Академії роки.

Тепер Ів чудово почувалась і, здавалося б, ніщо не заважало чаклунці якщо не вступити в гільдію, то хоча б повернутися до Академії. Вона й повернулась… Але чому? Я цього не розуміла! Мела навісніла, коли згадувала цей заклад. Особливо останній іспит – жахливе випробування, через яке проходив кожен випускник.

Студенти мали продемонструвати навички в так званих «польових» умовах. Простіше кажучи, показати, чому вони навчилися, використовуючи живих людей.

Засуджені на смерть злочинці, безнадійно хворі, незаможні – нестачі піддослідних не було.

Зв'язок між золотою облямівкою на пластині чаклунки, іспитами і захопленням короля полягав у тому, що за всі роки існування Академії Мелі єдиній вдалося досягти стовідсоткового виживання.

Вона набрала сто балів зі ста. Зберегла життя сотні людей – кожному з тих, на кому їй довелось практикуватися. Стала легендою.

Її прозвали соткою.

Запрошували як викладачку, радили висунути свою кандидатуру до Драконівського комітету, вітали з неймовірним успіхом.

Ну а чаклунка зненавиділа магію та правила. Людей начебто теж, але на той час, коли я з нею познайомилася, вона настільки добре сховалася за маскою байдужості, що судити про це напевно було складно.

Єдине, що я точно знала: Мела просто так не зв'яжеться з Академією. Проте це мене не обходило. До моєї роботи її проблеми не мали стосунку.

Я переконувала себе, що не мали.

Чаклунка наблизилася до неможливого, і її назвали «соткою». А тих унікумів, хто недотягував до сімдесяти відсотків виживання, прозвали «вбивцями». Звичайно, здебільшого їхні невдачі були так званими «умовними смертями», і викладачі встигали запобігти трагедії, але «здебільшого» – далеко не всі піддослідні.

«Вбивці» отримували знак мага, бо ж навчання витягувало зі скарбниці стільки коштів, що визнавати їхню непридатність було б нераціонально. Кажуть, із цих людей виходили непогані помічники.

На жаль, правила Академії вимагали, щоб «убивці» рік за роком намагалися перескласти іспит. Багатьом це вдавалося. Деякі божеволіли. Інші втрачали людяність.

Але професори не впадали у відчай. Невдах ганяли на курси підвищення кваліфікації, влаштовували практичні заняття, читали додаткові лекції…

Думаю, комусь це допомогло вирватися із нескінченного кошмару.

А хтось звик убивати.

Підозрюю, для більшості людей, які стояли на полігоні поряд зі мною, правильним було друге припущення.

***

Ми знову розписались у якихось відомостях. Я не придивлялася до крихітних літер – мої думки займала майбутня справа. Робота тепер здавалася не такою привабливою та легкою, як спочатку.

Подумати тільки, на рахунку підопічних чимало смертей… Не сперечаюся, ніхто не застрахований від помилки, і навіть лікарів часом називають коновалами, а про охоронців правопорядку або солдатів регулярної армії і говорити нічого, однак у мене мороз ішов по шкірі від однієї лише присутності «вбивць». Не дивно, що чаклунка взагалі уникала на них дивитися.

– Усі здали речі у багажний відділ? – запитала Мела після завершення паперової тяганини.

Практиканти злагоджено закивали, а в мене виникло невідкладне питання, сформулювати яке я поки не могла.

– Е-е-е…

– Тає, ти купиш усе на місці. – Чаклунка правильно витлумачила моє мукання. – Журнали обліку, плани та кошти отримаєш після прибуття. Якщо більше зауважень немає…

– Після прибуття куди?

– На польову базу Академії, куди ж іще? – непідробно здивувалася вона.

Нагадати, що я поки не в курсі справ, та й, якщо чесно, сподівалася провести літо у столиці, не вдалося – нас перервали найнеприємнішим чином.

– Та годі вам, ми вже сповна відчули важливість моменту. Не вперше. І не востаннє, хе-хе.

Ласка, хто б сумнівався. Виступила вперед, оченята заблищали, сорочка розтяглася настільки, що можна побачити пупа. Ця краля вважала, що поводиться незалежно і зухвало? Добродушна усмішка Мели доводила: по-дитячому, не більше.