3.2

Мені спала на думку дивна ідея. Адже відомо, що у порталів є початкова і кінцева точки. Тоді чому ми з чаклункою «приземлилися» серед чистого… чого, до речі? Найбільше це нагадувало полігон.

Сандаля зачепилася за камінчик, і я ледве втрималася, щоб не зарити носом. Долоні вдарилися об ґрунт, хмара пилу змусила розічхатися. Пальці ніби обпалило – під тонким шаром піску виявилися добряче нагріті сонцем смужки металу.

Я придивилась уважніше. Наче проглядався якийсь узор… Прямі кути? Чи можливо, що…

– Загальний портал. Потрапити в нього можна з усіх порталів на території Академії, причому витрачається мінімум магії та зусиль, – підказала чаклунка. – Ну і відправляти групу звідси безпечніше. Метал забезпечує стабільність, а масштаби… Тсс, он професор Дол. Доброго ранку, професоре! – Біля непримітних воріт ми наткнулися на літнього чоловіка з палицею, і Мела обірвала пояснення.

– Спізнюєтеся? – неприязно поцікавився він. – Сумно. У вас, шановна, величезний потенціал, який ви витрачаєте на дурниці. Це хто? – Маленькі очі під сивими бровами втупилися в мене. – Вбивця?

Ну й жарти!

– Управителька. Вчора ввечері я занесла документи професору Лукошу. Призначення готове?

На жаль, Долу я не сподобалася з першого погляду. Довелося тричі повторити клятву державного чиновника, перш ніж він визнав: інших кандидатів однаково не знайшлося, тож заперечувати немає сенсу.

– А вона витримає? – Професор дивився на Мелу і розмовляв лише з нею. – Втече – вам же гірше.

– Ми намагатимемося виправдати вашу довіру, – серйозно промовила чаклунка. – Обіцяю, цього літа скарг не буде.

На мій смішок ніхто з них не звернув уваги.

– Я захоплююся вами. Справді збираєтеся займатись покидьками?

– Пізно повертати назад, професоре. Самі знаєте, чому я погодилася на це.

Дол кивнув із несподіваною повагою і поступився нам дорогою.

Мене завели у прохолодне приміщення з похмурим інтер'єром і заґратованими вікнами. Посадили за широкий металевий стіл, видали стіс заповнених аркушів. Наказали прочитати, запитати, що незрозуміло, і розписатися у формах ДР2, БП2, ЗН6 та МО3.

Перші два пункти я, згнітивши серце, пропустила. Не варто лестити собі – навіть після десятикратного прочитання бюрократичної писанини я не зрозуміла б усіх деталей. Залишалося покладатися на совість Мели та власне везіння.

– Стандартний контракт, – перераховувала вона, підсовуючи папери. – Страховка. Графік. Відмова від претензій у разі надзвичайної ситуації. Ще одна страховка. Угода про нерозголошення. Довіреність на ім'я близької людини. Так, на моє. А раптом знадобиться? Заява про добровільну участь…

– У чому? – Уява припустила, що мене збираються віддати практикантам як піддослідну мишу.

– У суспільно корисних роботах та просвітницькому гуртку. Як повернемось, отримаєш значок. Дає півторавідсоткову знижку на портали Ренії, між іншим.

Наче я збиралась мотатися світом! Ні, досить з мене подорожей. Це сумбурне літо стане останньою моєю пригодою.

Не в буквальному сенсі! Я дуже на це сподівалася.

Нарешті тортури документацією закінчилися. Годинник показав за п'ять хвилин дев'яту, і ми повернулися на гарячий полігон.

– Відпочинь поки, Тає, – порадила Мела. – Я миттю.

Вона попрямувала до будочки біля дальньої стіни – єдиної споруди в найближчому просторі. Залетіла всередину, впустила крихту срібного пилу, зникла за мить…

«У правилах безпеки сказано, що двері треба зачиняти», – чомусь згадалося мені.

Хоча чаклунам закон не писаний.

Мене розбирала цікавість. З яким місцем пов'язаний той портал? Зрозуміло, що Мела не могла використати величезний малюнок на полігоні – благословенного срібла він витяг би чимало. Як відправна точка набагато зручніші невеликі кабінки, але вони мають обмеження і зазвичай прив'язані до певного маршруту. Проте магії витрачається в рази менше.

Я пройшлася туди-сюди, звикаючи до взуття і піску. Озирнулася, розмірковуючи, чи не пересунутись у тінь, яку відкидав паркан. Почала відраховувати секунди, знаючи: пунктуальна чаклунка не затримається понад необхідне, і якщо відправлення призначено на дев'яту, вона з'явиться о восьмій п'ятдесят дев'ять.

– Ласко, перелізьмо огорожу! Вдаймо, що ми теж порталом, – почувся невпевнений шепіт за найближчим залізним листом. – Набридло бути бідними. Знову почнуть обзиватись і ганяти з дорученнями. Воно нам треба?

Голос чоловічий, хриплуватий, зі смішинкою.

– Говори за себе, Хрюку. Мене ніхто не посміє зачепити. Ворушися швидше! Спізнимось – одразу нарахують штрафні бали.

Дівчина. Гордовиті нотки, зверхній тон.

Спробую повірити, що ми спрацюємося, хоча з такими, як вона, у мене стосунки зазвичай не ладнаються. Зарозумілість – характерна риса Атайї Тавеннської. Тая з Рисей її ненавиділа і успішно викорінила зі свого характеру.

Точніше, навчилася не демонструвати всім поспіль.

Незнайомці шаруділи піском за огорожею, а я повернулася до входу на полігон і схрестила руки на грудях, чекаючи на їхнє прибуття.