Розділ 1.1. Північ чи південь?

Атайя Мерлейн Реджиневра Тавеннська… Я щиро вірила, що більше ніколи не почую це ім'я! Тут, у Підліссі, забобони напрочуд сильні, тому Тавенна, обпалена подихом ненависного Чорного Дракона, стала забороненою темою. Про неї не говорять вечорами, але якщо комусь хочеться потеревенити, вислів «те місто» чудово замінює страшну назву.

Я виросла в Тавенні. Я любила її так само сильно, як і ненавиділа. А ще я ніколи не збиралась туди повертатися.

Мені подобалося нинішнє життя. На мене не полювали, мене не зраджували, моє майбутнє належало тільки мені.

Рідна оселя, улюблене заняття, коханий чоловік… Тобто ні, з останнім пунктом справи зараз були кепські.

І що з того?

Я жила собі на втіху й не згадувала ні про пошарпану драконом Тавенну, ні про її мешканців.

То якого ж демона на околиці підліського містечка прозвучало ім'я, що належало мені цілих вісімнадцять років?!

«Знову прозвучало», – майнула неприємна думка.

Так, рік тому дехто теж почав міркувати про тавеннську княжну, і це спровокувало чимало бід… Або звершень – це з якого боку подивитися.

Але мене не цікавили подорожі. Я… Боги, невже я перетворилася на домогосподарку?!

– …а-а-я… е-ей… е-е-а… а-а-а! – послужлива луна не втомлювалася розносити відгомін незнайомого голосу.

Захотілося вийти з-за високого паркану, що оточував мою недавно відремонтовану хату, і подивитися на зухвальця, який наважився кричати на всю горлянку в житловому кварталі.

Гримнули ворота розташованої поруч садиби.

– Стули писок, недоумку! Дитина заснула! Йди звідси! – хрипкий шепіт невдоволеного сусіда звучав чіткіше за завивання невідомого крикуна. – Куди?! Тебе ще й відіслати треба? Та без питань! – Потік мудрованої лайки промчав вулицею, що встигла задрімати, й у вікнах декількох хат спалахнуло світло. – Адресу записати? Чи напрямок стусаном показати?!

Я придушила смішок і повернулася до свого ґанку. Досвід підказував: якщо вже Кьерн, що мав нещастя жити поруч зі мною, взявся когось випроваджувати, він не відступиться. Та й яке мені діло до вигуків невідомого гостя? Він кликав не мене – розвіяну попелом княжну з дивним ім'ям. Ту, через кого моє життя паскудилось стільки разів, що й не порахувати. І, слово честі, мені ні крапельки не було цікаво.

Власник невиразного голосу виявився людиною з воістину безмежним терпінням. Він не тільки не зник, але й почав щось доводити.

Я розрізнила слова «Рен», «лист» та «терміново».

На душі трохи полегшало. Друзів у столиці в мене не було, листів я ніколи не отримувала, ну а «терміново»… Будь-який мешканець Підлісся знає: там, де до найближчого міста з магами та транспортними порталами кілька днів їзди, поняття «терміново» не існує.

– Завтра! Вранці! Краще – після обіду! – трохи миролюбніше гаркнув сусід. – Почнеш кричати – не подивлюся, що гільдійський! А тепер – геть!

Я зупинилася біля дверей. Теплий весняний вечір тільки настав, але в Борсуках (містечку на південь від Лісів, де мені заманулося осісти) спати лягали рано. Терпко пах бузок – кволий кущик мені подарували на новосілля рік тому, і він уже вимахав вище вікон. Підозрюю, без магії не обійшлося… Ні, у мене здібностей до чаклунства не було, зате серед моїх знайомих людей із даром вистачало з лишком. Дуже зручно у господарстві – і дуже небезпечно.

«Що ж робити?» – розмірковувала я, нервово обриваючи квіти.

Спокійне життя ось-ось закінчиться! Навіщо приходив той чоловік? Що йому було потрібно? Я могла заспокоювати себе як завгодно, проте дурню зрозуміло: крикун приїхав у Підлісся через мене.

Тікати? Погляд мимоволі майнув довкола. Молоді деревця, нові споруди, грядка для квітів… Я роками тинялася світом, ніде не почуваючись у безпеці, і нарешті знайшла свій дім!

Кинути все? Нізащо! Вороги залишилися в Тавенні (навіки залишилися, дякувати Чорному Дракону). Боятися нема чого. А те ім'я… Не запитаю – не дізнаюся, звідки воно взялося. Може, помилка? Якась бюрократична тяганина, що перетворила Таю з Рисей (сама вигадувала, між іншим!) на Атайю Мерлейн?

Трава, що заполонила двір, приглушила кроки. Ворота хряснули об паркан, клямка з гучним брязкотом упала вниз. Безвусий молодик із бляхою поштової гільдії на грудях, що перетоптувався біля сусідської садиби, схвильовано підскочив.

– Вже йду, – забурмотів. – Не кричіть.

– Давай сюди!

– Що? – злякався він.

– Лист! – Правду кажучи, базікати зовсім не хотілося.

– Ви Атайя Мер…

– Ні! – різко заперечила я. – Але лист для мене. Чи тобі хочеться застрягти в Борсуках надовго?

– Точно для вас?

Відповідь «Так!» переконала б його у моїй чесності? Неймовірно!

– Гарантую, ніхто інший ним не зацікавиться. А завтра він і мені не буде потрібен. Не згоден? Тоді добраніч!

Гільдійський листоноша наздогнав мене біля воріт. Вручив обвішаний печатками громіздкий сувій, попросив розписатися у відомості, з розумінням поставився до досить грубого: «А сам не вмієш?» і зник у сутінках. Підозрюю, про Підлісся у нього залишаться не надто добрі спогади.