Глава 15. Прогулянка морем

Глава 15. Прогулянка морем

Ангеліна 

Ярослав увірвався до мого душу несподівано, як і разом з тим в моє життя. Ніяк не зикну до такої його поведінки, але що ж уже робити, коли мені його послала сама доля. Вистраждала я в житті немало, тож тепер беру все, що воно мені дає. Насолоджуючись присутністю і близькістю один одного, ми абсолютно забули про все на світі: про сварки зі своїми майже «колишніми», про втрачений настрій, про біль і неприємності. Коли ми разом, зупиняється час і більше нікого на світі не існує, окрім нас двох. Мабуть, саме таким і має бути кохання, не болючим, а зцілюючим, коли хочеться і хочеться бути поруч.

– Ходімо прогуляємось на березі моря, – шепоче Ярослав на вушко, коли витирає все моє тіло банним рушником і цілує в шию.

Так приємно стає від його дій, дотиків, поцілунків, що розчиняюся в цій феєрії почуттів і не хочу взагалі повертатися в реальність. 

– Вночі? – дивуюся.

Але чому, власне, я дивуюся? Невже досі ніяк не звикну до того, що Ярослав може робити дуже приємні, хоча й незбагенні вчинки?

– А що? Невже не хочеш? – обіймає мене за талію, а я схиляю голову на його плече. – Знаєш, яке там тепле й запашне морське повітря? Вдихаєш і насолоджуєшся, але ніяк не надихаєшся ним. Теплі морські хвилі шумлять, приносячи на берег свої води. Ти ступаєш босими ногами по ції теплій водичці і насолоджуєшся тим, як вона лоскоче твої ступні.

– Все-все. Вмовив! Ідемо, – всміхаюся та розвертаюся в його лагідних руках. Навік би в них залишитися.

– Ха-ха. Я так і знав, що на тебе це подіє, – сміється чоловік і його сміх розноситься відлунням по всій ванній кімнаті. Здається, я вже давно закохалася в цю посмішку, як і в нього самого. 

– Ах ти ж… – награно лаюся, але замовкаю, не знаходячи потрібних слів.

– Хто я? Ну, скажи, – лоскоче мене чоловік, а я вже кричу від сміху. 

– Будь ласка, не треба! – прошу Ярослава, але він наче не чує мене.

– То хто я? Кажи, – сміється і лоскоче мене знову.

– Коханий, – вилетіло в мене з язика, але вже не повернеш те, що було вимовлено.

Від несподіванки я припинила сміятися, а Ярослав лоскотати. Лиш його руки так і залишилися на моїй талії. А погляди… Наші погляди вмить перетнулися і ми обоє не знали, що сказати одне одному. Я хотіла вибачитися й повернути свої слова назад, але навіть рота не могла відкрити. Ярослав теж добру хвилину обдумував, що сказати. 

– І ти для мене кохана, – все, що він сказав, проте стільки викликав незвіданих емоцій у моєму серці, що годі й уявляти. 

Ярослав притиснув мене до себе так міцно, наче я десь могла зникнути в ту ж мить. Я обійняла чоловіка за шию і так ми простояли ще хвилину в повній тиші.

– Обіцяю, що ніколи не ображу тебе. Все, що захочеш – все матимеш. Варто лише сказати тобі слово і я виконаю твоэ бажання і все принесу до твоїх ніг. 

– Я хочу лише одного.

– Чого? – запитально зазирає в мої очі.

– Тебе. Лише тебе. Щоб ти один був поруч. Завжди. Більше нічого не потрібно. 

Ярослав довго дивився в мої очі, наче не вірячи мені. Думав, я зараз скажу, що хочу ще чогось, але мені дійсно нічого не треба. Кажуть, якщо воно твоє – ти відчуєш це. А я відчуваю серцем, що саме Ярослав – мій, моє серце, моя душа. Моя споріднена душа…

– Ти неперевершена, Ангеліно. Ти – справжній ангел. Ти про це знаєш?

– Не знала до цієї хвилини, – всміхаюся чоловіку, чуючи приємнощі. 

– Я тепер постійно буду тобі це повторювати, щоб ти завжди пам'ятала. 

– Дякую долі, що ти з'явився в моєму житті.

– А я дякую тобі за це, – без сумнівів сказав і поцілував мене в носик. – Збирайся на прогулянку, – легенько ляснув мене по сідниці. 

– А що одягати? Щось тепле? – запитую, коли йду до своєї кімнати.

– Ні. Надворі не холодно. А якщо змерзнеш, я тебе зігрію.

Ну і як не покохати такого турботливого чоловіка? Дякую богу й Анюті за те, що я приїхала сюди і зустріла Ярослава. Він дарований мені самими небесами, тож не втрачу подарунок долі нізащо у світі.

Одягнулась я швидко. Накинула на себе лише легкий сарафан на тонких бретельках, який сягає вище колін. Волосся швидко висушила феном та залишила його розпущеним. Взула босоніжки на тонкій платформі. Все. Я готова до прогулянки з найкращим чоловіком у всьому світі.

Виходжу з кімнати, а Ярослав мене вже чекає у вітальні.

– Ти справді ідеальна, – всміхається, оглядаючи мене з ніг до голови.

– Невже? – збентежена його словами, почервоніла до кінчиків пальців.

– Я правду говорю. Таких, як ти, не зустрічав ніколи. Красива жінка, милий характер, добра душа та ще й швидко збираєшся, як солдат, при тому, що виглядаєш на всі сто.

– Дякую, – тихо кажу, ніяковіючи.

Ну все, тепер я геть червона наче помідор.