Глава 14. Заспокоїти ангела, вгамувати демона

Глава 14. Заспокоїти ангела, вгамувати демона

Ярослав

Я обійняв Ангеліну, з надією, що їй стане краще та спокійніше в моїх обіймах. Дівчина за своє життя настраждалася більше, ніж може будь-хто уявити. Проте одного я не розумів – це її відношення до прийомних батьків. Невже вони так погано до неї ставилися, що вона тепер проти них так категорично? Має ж бути якась причина або пояснення.

– Ангеліно, я все одно не розумію, чому ти ставишся так до тих, хто тебе виростив? Невже ти їх припинила любити, коли дізналася, що вони тобі не рідні?

– Ні, звісно. Я їх і досі люблю. Вони дали мені ім’я, виростили й виховали мене. Тож чому я не повинна їх любити? Люблю, звісно.

– Але ображаєшся?

– Ображаюсь, – зітхає, лежачи на моєму плечі. – Вони могли мені й раніше розповісти про те, що не рідні. 

– Ангеліно, але ж вони хотіли як краще. Мабуть, вони спеціально тобі не говорили, аби ти росла усміхненою і щасливою дитиною. Ти не думала про це? 

– Чесно кажучи, ні. Я вже й забула про те як це – бути щасливою.

– Може, в них справді була вагома причина на те, щоб не говорити тобі правди? – продовжую висловлювати свою думку, аби переконати Ангеліну помиритися з батьками. 

З її слів у неї більше немає нікого з рідних, тож не хочу, щоб вона відчувала себе одинокою. 

– Хочеш сказати, що для брехні є виправдання?

– Іноді так, – відповідаю та з важкістю зітхаю. – Іноді ми обманюємо найдорожчих нам людей, аби вони були щасливими. 

– Не розумію я такого вчинку, – піднімається вона з мого плеча та дивиться прямо в очі. – Хіба ти не раниш потім ще більше ту людину, якій брехав? З часом вона дізнається правду, а потім та вся солодка брехня здається такою огидною і підступною отрутою, що жити не хочеться.

Дивлюсь на жінку і розумію, що в її очах ще більше болю, ніж можу уявити. Мені не просто буде завоювати її серце. Та я спробую.

– Я розумію тебе. Але іноді бувають безвихідні випадки.

– Ні! – вперто заявляє. – Не буває таких випадків, де потрібно брехати людям. Ярославе, прошу тебе, якщо ти справді хочеш побудувати зі мною серйозні стосунки, ніколи не бреши мені. Чуєш? Ніколи!

– Гаразд. Я зрозумів. Не буду тобі брехати. Тільки правду, якою б вона не була, – мої слова звучать наче клятва. 

Чесно кажучи, я навіть дружині так не клявся на весіллі, як зараз Ангеліні. Не впізнаю сам себе, настільки я змінююся поряд з нею. І боюсь це сказати, але мені подобаються ці зміни.

Обійняв дівчину на підтвердження своїм словам. Ангеліна вмить обійняла мене, наче я для неї – рятівне коло і без мене вона потоне в своїх почуттях і нещастях. Дивно відчувати себе рятівником, захисником, але я поряд з нею почав нормально жити. Відчув себе справжнім чоловіком поряд зі справжньою жінкою.

– Скільки я проспала? – питає через певний час, насолодившись обіймами. 

– Години дві-три. Не більше. Я саме владнав одне питання з партнером батька. Тепер він у мене на гачку, можна сказати. А батько мені ще подякує за співпрацю з ним. 

– Вітаю. Ти в мене справжній бізнесмен, – дивиться на мене з теплою посмішкою та щирою гордістю. 

А як приємно стало від її слів: «ти в мене…» В такі моменти здається, що ми з Ангеліною вже давно разом і як одне нерозривне ціле. Хотілось би, щоб так було завжди.

Не встиг я натішитися присутністю мого ангелочка, як почув свій мобільний, який дзвенів в іншій кімнаті.

– Вибач. Я не надовго.

– Я чекатиму. Поки сходжу в душ.

– Добре, – кивнув і залишив Ангеліну саму.

Телефон розривався вже вдруге, поки я підійшов і підняв трубку. Не дивно. Віра завжди дзвонить так, аж поки не набридне, точніше, поки я не прийму виклик. І це найбільше дратує в ній. Навіть тоді, коли я на роботі, я не можу просто відхилити виклик, бо дружина буде дзвонити до останнього.

– Алло, – неохоче прийняв дзвінок.

– Ярославе, ти геть здурів чи як?

– Віро, що сталося? – не розумію її безпідставних нападів. – Привіт, до речі.

– Оо, значить, ти згадав мене? Навіть привітався.

– А ти ще досі не привіталася, але мені на те байдуже. Говори, що хотіла, – суворим тоном мовив, але по-іншому до неї не доходить.

– Отакої! Ти залишив мене без копійки грошей, не згадуєш про мене і не дзвониш уже тиждень…

– Не тиждень, а всього лиш кілька днів. Три, якщо бути точним.

– Та начхати! Для мене кожна хвилина без тебе, наче рік!

– Віро, кажи, що тобі треба.

– Я вже сказала, що мені треба! – голосить вона. – В мене немає грошей. А ті копійки, що я зберігала на чорний день, уже витратила. Завтра мені потрібно йти до салону краси. І з чим я піду? Не скажеш? В мене записи.

– Так он, у чому справа, – засміявся я та почухав я потилицю. – А стосовно грошей, Віро, я ж написав тобі у прощальній записці, що я не лишаю їх спеціально. Ти повинна заробити гроші на життя сама.