Глава 7. Ранок

Глава 7. Ранок 

Ярослав

Заснув я досить швидко поруч із Ангеліною. Навіть звуки грому не завадили мені слухати її переривчасте дихання. Навпаки, звуки навколо поколихували мене. Мій ангел теж заснула швидше, ніж я собі уявляв. Хоча я взагалі не думав, що вона залишиться спати у моєму ліжку. Таки втома дала про себе знати і тепер ми прокинулися одночасно. Я тримаю її у чіпких обіймах, а вона впирається носом в мої груди. Інтимна обстановка, яка почала загострюватися. 

Стало тяжко дихати, в горлі пересохло і захотілося чим швидше вийти на свіже повітря. Голосно втягую носом повітря і ковтаю клубок, який, мов колючкою застряг у горлі. 

Ангеліна сіпається і швидко підіймається з ліжка. Починає панічно поправляти скуйовджене волосся руками. Приємна картина, бо дівчина сонна і заспана, але така чарівна.

– Вибач, це я винна, – починає вона виправдовуватися. – Я не мала приходити до тебе. Мені так соромно, – затараторила спантеличено, а її щоки набули багряного відтінку. 

– Не переймайся. Нічого страшного в тому, що ми спали в одному ліжку. Тим більше, що ми вже давно дорослі люди, – всміхаюся, безневинно кліпаючи очима. 

– Ні, – махає головою, – це так неправильно, – важко видихає і підіймається з ліжка на ноги. 

– Не бери нічого дурного в голову, – заспокоюю її. – Не накручуй себе задарма. Ти у відпустці. Тут може статися все, що завгодно, – підморгую їй і теж встаю. – Давай краще одягнемося і підемо снідати. Або ж ти хочеш поснідати в номері? – питаю, а вона заперечно киває головою. – Тоді підемо погуляємо і заразом поснідаємо. Відкинь все зайве з голови куди подалі. Ми з тобою зараз разом. Вдавай, що у нас зараз медовий місяць, – торкаюся руками її плеч і Ангеліна здригається, спостерігаючи за мною уважно. 

– Я не знаю, чи мені вдасться, але я спробую, – говорить засоромлено. – Піду одягатися, – нарешті всміхається і я теж, спостерігаючи за її чарівною посмішкою. 

Поки Ангеліна не пішла, швидко нахиляюся і чмокаю її в щоку. 

– Буду чекати на тебе у вітальні, – говорю їй услід і чекаю, поки за дівчиною зачиняться двері.

Швидко приймаю душ, одягаюся і замовляю сніданок у дуже красивому місці. Усміхнено виходжу з кімнати і помічаю, що Ангеліна вже чекає на мене. На ній сьогодні блакитний сарафан до колін. Волосся розстелене хвилями по всій спині. Мені подобається те, як швидко вона одягається і те, як при цьому має гарний вигляд. Просто приголомшливий.

– Ходімо? – всміхаюся і протягую їй руку. Вона всміхається мені навзаєм, киває і приймає мою руку. Я переплітаю наші пальці та прямую на вихід. – Маю для тебе дещо гарне, – повертаю голову через плече і всміхаюся. 

– Я в передчутті, – сміється вона і рівняється зі мною. 

Мені дуже подобається її посмішка. Вона чиста, мов в ангела. Така ж світла та щира. А її білосніжні зуби лише доводи цьому. А які у неї гарні рожеві губи. Не можу ніяк на них надивитися. 

Ми виходимо на вулицю. Я веду свого ангела до таксі. Вказую водію потрібну адресу і ми рушаємо. Ангеліна спостерігає на краєвид, що простягається за вікном, а я не можу відвести погляду від неї. Мені ж не могло так пощастити… Чи могло? 

– Чому ти на мене так дивишся? – помічає мене, але я не ховаюся, а дивлюся ще уважніше. – Ти дуже красива, мій ангеле, – прикладаю свою руку до її щоки. 

Мій погляд падає на її губи, але я просто з колосальною силою волі не цілую її. Зупиняюся на півшляху розуміючи, що й так забагато собі дозволяю. 

Ангеліна губиться і знову повертається до вікна, а я зітхаю. Так важко себе контролювати поряд з нею.

Нарешті ми в цій незрозумілій атмосфері доїжджаємо до потрібного місця. Я кидаю таксисту кілька купюр і виходжу. Вдихаю свіжий запах моря і мене відразу починає пробивати дрібним тремтінням. 

– Море? Ти ж казав, що туди можна дійти, – вражено дивиться на мене. 

– Ми з іншого боку, – всміхаюся. – Ходімо. Зараз все сама побачиш, – беру її за руку і веду в потрібному напрямку. 

Ми виходимо на скелі, де вже стоїть накритий стіл зі сніданком та апельсиновий сік, розлитий по склянкам. Повертаю голову до Ангеліни, яка вражено прикрила рот однією рукою. 

– Це щось неймовірне, – говорить до мене. 

– Подобається? – запитую схвильовано. 

– Дуже. Мені ще ніхто й ніколи такого приємного не робив у простих речах, – говорить і йде до столу. – Це так романтично, – чую, що вона схлипує. 

– Ей, маленька, ти чого? – підходжу і обіймаю її. – Не треба лити сльози через дрібницю. Якщо ти побажаєш у тебе буде кожен такий ранок, – цілую її в маківку, заспокоюючи гойдаю у своїх обіймах. 

Ангеліна трохи заспокоюється і підіймає свій щирий і довірливий погляд на мене. Дивиться своїми діамантиками так щиро, що я ледь не втрачаю голову. Нахиляюся і цілую в мокрі від сліз губи. Солодко-солоний присмак на її губах, який віддає гіркотою. Я готовий випити весь її біль, аби ці очі більше ніколи не плакали. Хочу залікувати кожен шрам на її серці. 

Вона відповідає мені, цупко взявши в кулак мою сорочку. Певно, боялася, що я відступлю, або припиню її цілувати, але я б ніколи так не вчинив. Її губи для мене, немов червона ганчірка для бика. Вони такі ж бажані та спокусливі. Вона вся така. Її запах дурманить і лоскоче мій ніс. Вигляд її тіла відбивається відлунням у низу мого живота і взагалі вона, мов весь дурман світу. Наркотик, від якого я не зможу вже відмовитися.