Глава 6. Гроза

Глава 6. Гроза

Ангеліна 

Зайшла у свою кімнату й зачинила щільно двері. Чомусь при думці про те, що я знаходжуся в одному номері з чужим чоловіком, мене лякає. Хоч я й не маленька дівчинка і вже навіть цілувалася з Ярославом, та все ж… я ще заміжня і повинна берегти вірність законному чоловіку. Хм… Гірко стає при згадці про Олексія, бо ми з ним останнім часом взагалі навіть чоловіком і дружиною не вважаємося. Співмешканці – так, а як законне подружжя ми лише на папері і в паспорті.

Сумно стало при таких думках, тому відкидаю їх куди подалі і йду в душ. Треба змити з себе денну втому, сумний настрій і згадки про чоловіка. 

Подумки повертаю собі спогади про Ярослава та наші сьогоднішні події. Одразу вуста розтягуються в щасливій усмішці і я розумію, що так недовго й закохатися. З ним весело, спокійно, комфортно і легко. Я відчуваю себе справжньою леді поряд з таким уважним і турботливим чоловіком, маленькою дівчинкою, яку люблять, поважають, цінують і захищають. Лише один день я провела з Ярославом, а стільки раніше незвіданих емоцій він у мені викликав.

Ступаю в душову кабінку під струмені води і насолоджуюсь тим, як вони ніжно лоскочуть шкіру. Саме так дбайливо і ніжно ставиться до мене Ярослав і мені це неабияк подобається. Здається, що я такого раніше ніколи не відчувала. Я просто не була щасливою.

Виходжу з душу й витираю тіло рушником. Кутаюся в теплий халат і прямую до кімнати. Підходжу до вікна, щоб закрити їх шторами, збираючись лягати спати. Так хотілося б побачити там море, але натомість бачу лиш його силует. За вікном давно вже ніч, тож доведеться мені познайомитися з Середземним морем уже завтра. Налаштовую себе не завтрашній позитивний настрій, але помічаю блискавку над морем. Не вистачало ще, щоб була гроза. Я боюся її, як вогню. Пам'ятаю як у дитинстві влітку мене ледь не вбило струмом від блискавки, тож у мене фобія і я ніяк її не позбудуся. Навіть зараз, будучи вже дорослою жінкою, я накриваюся ковдрою з головою, щоб не чути ні грому, ні не бачити саму блискавку. 

Закриваю вікна важкими шторами і сподіваюся лиш на одне, щоб ті блискавки не спровокували грозу. Лягаю в ліжко і вкриваюся ковдрою аж до носа, все-таки прислухаючись до літньої негоди. Відчуваю, як тремтить усе тіло в передчутті чогось неприємного. Так завжди буває, коли наступає гроза.

Надворі починає гриміти, а моє тіло ще більше тремтіти від страху. Накриваюся з головою ковдрою, але навіть під нею чую як починається сильний вітер і дощ, що тарабанить по вікнам. Здається, я сьогодні зовсім не засну. Мало того, що втомилася з дороги, не відпочила нормально, коли приїхали до готелю, а тепер ще й вночі злива не дасть мені заснути. 

Примружую очі, а вони відкриваються наче спеціально навіть під ковдрою. Страх наступає ще більший, коли я чую знову черговий грім. Дощ ляпотить уже на всю силу. Оце злива почалася! Навіть не очікувала, що приїду на відпочинок і відчую свій найбільший страх. 

Не витримую цього становища і піднімаюся з ліжка. Хочу піти до Ярослава, може, він мене хоч якось втішить, щоб мій страх минув. Олексію ніколи було про мене піклуватися в такі моменти, бо зазвичай я була вдома сама вночі. А тут все ж таки Ярослав поруч. Хоч якась підтримка. Може, про щось поговоримо цікаве і я забуду про грозу.

Вкуталася міцніше в ковдру і підійшла до дверей. Натискаю ручку і мене знову накриває хвилею страху, бо надворі гримить так, що здається ще трішки і шибки вилетять. Моя рука тремтить, тому я швидко відкриваю двері і поспішаю до кімнати Ярослава, яка є сусідньою з моєю. 

Коли підійшла до дверей кімнати чоловіка, на мене накотили сумніви. А що буде, якщо Ярослав мене не зрозуміє, посміється з моєї фобії і вижене до своєї кімнати? Це буде ще жахливіше, ніж переживати ніч грози наодинці. Ні… все ж це погана затія – йти до нього.

Повертаюся назад, але вмить застигаю на місці. Двері відчинилися і я побачила в темряві чоловічий силует. 

– Що сталося? Чому підкрадаєшся? – в його голосі я не почула осуду, а лиш турбота, яка мені зараз потрібна, як повітря 

– Я… – замовкаю, бо не маю слів, щоб висловити свою думку, чому я знаходжуся тут. – Вибач, що розбудила, – зітхаю, дивлячись чоловіку в очі.

– Та я й не спав. Гроза така, що не заснути, – в проблиску світла від блискавки побачила його усмішку й відчула незвичайне тепло на серці.

Ну все, я закохалася в цю посмішку.

– Я почув, як ти вийшла зі своєї кімнати, а потім невпевнено натискала ручку моїх дверей, – пояснює чоловік. – Вирішив, що ти вагаєшся заходити, тому піднявся.

– Емм… ясно, – відповіла не знаючи, як себе поводити в даній ситуації.

– Ти боїшся грози? – запитав Ярослав.

– Ага, – опустила голову й зітхнула, але вмить підскочила на місці від чергового грому. 

– То заходь, – відкрив для мене двері, пропускаючи у свою кімнату. 

Я боязко заходжу, все ще вагаючись. Чомусь не впевнена, що роблю все правильно, але якщо залишуся сама, не засну ні на хвилину.

Ярослав всміхається, проводжаючи мене поглядом, і я відчуваю як він уже думає про те, що може між нами дуже швидко статися за такої ситуації. Розумію його, бо й сама про це думаю. Не хочу поспішати, але думки-зрадники все одно оселяються в моїй голові.