Глава 2. Знайомство

Глава 2. Знайомство 

Ангеліна

– Ангеліна, – протягую чоловіку руку для знайомства.

Незнайомець приймає мою долоню і так дивно з легкою усмішкою дивиться мені в очі, що я й сама всміхаюся. Від нього лине позитивною енергетикою і це дуже притягує. 

– А я саме думав про ангела, що послав вас мені за самих небес, – говорить приємні слова, чим дуже бентежить мене.

Я мимоволі починаю червоніти і чоловік це помічає, оскільки широко посміхається.

– Ярослав, – повідомляє, всміхаючись і продовжуючи дивитися в мої очі.

– Дуже приємно, – тихо кажу, забираю свою руку з його й відвертаюся до вікна.

Не хочу, щоб він бачив мої червоні щоки. Їй-богу, двадцять вісім років, а бентежусь наче юна дівчина. 

– А мені як приємно, – звучать його слова, на які повертаюся і бачу доволі усміхнене обличчя чоловіка. – Таке відчуття наче все життя прожив марно до зустрічі з тобою, – говорить таке, від чого мене кидає в жар.

Ангеліно, зберися. Ти доросла жінка.

– Вибач, але твої улесливі слова недоречні. Я заміжня, – кажу й помічаю як усмішка чоловіка сходить з обличчя.

– Так і я одружений, – видихає з важкістю та відкидається на спинку крісла. 

Наступає мертва тиша. Ми взлітаємо і кожен думає про своє. Не люблю літаки через те, що твої нутрощі підіймаються аж до горла, коли взлітаєш. Але це найшвидший спосіб дістатися до Іспанії. Там на мене чекає спокій, умиротворення, забуття про колишнє життя хоча б на тиждень. Незапланована відпустка – найкраще, що може бути в моєму положенні. Краще вже втекти від чоловіка бодай на тиждень, ніж вислуховувати кожного дня всі його невдоволення.

Коли літак набрав швидкість і почав свій політ легко та спокійно, я відстібаю паски безпеки і Ярослав робить теж саме. Мені все кортить дізнатися про нього більше, тим паче спостерігати за його пригніченим станом не дуже хочеться. Більше подобається, коли чоловік усміхається. Ярославу дуже личить посмішка. Вона в нього така заразна, що вмить підіймає і мій настрій.

– Невдалий шлюб? – тихенько запитую, бо не знаю як Ярослав сприйме мої слова і чи взагалі сподобається чоловіку, що я лізу в душу.

Ярослав повернувся до мене головою і знову всміхнувся. Не розумію чому, але моє серце почало битися частіше від виду його посмішки. 

– Так, – бачу на його обличчі сумну та гірку посмішку.

Виявляється, не тільки одна я нещаслива у шлюбі. А я то, дурна й наївна, гадала, що всі люди як люди, одружуються з великого кохання. Потім живуть у сімейному гніздечку довго й щасливо, всі нещастя й негаразди їх обходять стороною. Шкода, що в мене так не отрималося. Я теж вийшла заміж, бо сильно кохала чоловіка, натомість отримала не гори щастя, а океан негативних емоцій, гірких сліз і пекучого душевного болю.

– А ти? – запитує Ярослав, а я підіймаю на нього свій задумливий погляд. – Теж нещаслива з чоловіком?

– Так, – відповідаю і киваю головою.

Виявляється, так легко відкритися чужій людині у своїх нещастях, що стає навіть лячно. Я ж зовсім не знаю Ярослава. Тоді чому мені з ним так легко й комфортно у спілкуванні?

– Розумію, – сказав він. – Знаєш, я прожив з дружиною сім років. Одружилися, бо кохали й не уявляли життя одне без одного, а після весілля почалися сірі будні. В нас з нею просто… просто… – не може він підібрати слів, а я допомагаю.

– Різні погляди на життя, – доповнюю його думку, а він дивується.

– Точно. В нас, виявляється, різні погляди на життя, – почесав він потилицю і задумався на мить. – Чесно кажучи, до сьогоднішнього дня не знав навіть як назвати свої стосунки. В нас кохання давно минуло. Ми як чужі люди під одним дахом, – замовкає та спостерігає за моєю реакцією.

Не знаю, чи повинна я щось додати до його слів, але якщо вже чоловік зміг мені відкритися, то я тим паче зможу. Іноді навіть потрібно виговоритися, але немає кому.

– А в мене подружнє життя починалося з казки, – розповідаю свою історію. – Він обіцяв золоті гори, море щастя, поваги та взаєморозуміння. Натомість за шість років спільного життя я не отримала нічого. В нього з'явилися друзі, які почали диктувати йому як жити, тому я відійшла на інший план. Я навіть просила дитину, але він все не хотів.

– А ти хочеш дитину? – запитав Ярослав з іскорками в очах.

– Хотілося б мати, – даю чесну відповідь. – Але не зараз.

– Чому? – зацікавлено питає.

– Тому що в мене зник материнський інстинкт. А мати дитину від мого чоловіка – це дуже серйозний і важкий крок. Він буде постійно з друзями, а я сама з дитиною. Тож ні. Щоб виховати дитину, потрібна сім'я, мама і тато, а не лише одна сторона. Дитині потрібні обоє з батьків, що мама, що тато. А якщо батьки весь час сваряться, то що це за сім'я? 

– Повністю згодний з твоїми словами, Ангеліно, – підтверджує Ярослав.

– Здається, ми з чоловіком просто… – розмахую руками, не знаючи, як правильно назвати своє подружнє життя у кількох словах.

– Просто не зійшлися характерами, – доповнює мою думку Ярослав, чим просто тішить моє серце.