Глава 1. Бажана відпустка

Глава 1. Бажана відпустка 

Ярослав

Прокидаюсь ранком з паскудним настроєм, а все через те, що моя ненаглядна вирішила посушити волосся у спальні, збудивши через це мене. Скрегочу зубами і сідаю на ліжку.

– Якого біса, Віро? – злюся. – Ти не бачила, що я ще спав? – не витримую, підіймаюсь з ліжка і прямую до неї. 

Вона ж наполегливо мовчить і продовжує сушити свої патли, за які я зараз добре потягав би, але не можна. Я ж не садист якийсь. 

– Ти оглохла!? – вже гримаю над її вухом, від чого вона сіпається. 

– Та щоб тебе, Ярославе! – злиться вона і жбурляє в мене свого фена. 

– Ідіотка, ти вбити мене вирішила? – беру до рук те приладдя замаху і жбурляю в стіну. 

– Та краще вже прикінчити, відсидіти і вийти вільною від тебе, придурок! Ти навіщо фена мого розбив? – кричить на все горло і б'є мене кулаком в груди. 

– Як же ти мене дістала! – гарчу і хапаю її за зап'ястя. – Так і хочеться позбутись тебе чим скоріше, – рипаю зубами і відпихаю її від себе на ліжко. 

– Так давай розлучимось і бідам твоїм кінець, – починає істерити. 

– З радістю, – гніваюсь і повертаю голову до цієї істерички.

Як же я втомився від цього шлюбу. Від нього я виніс тільки втому, головний біль і вічну злість.

– Бовдур! – схлипує вона, а я покидаю кімнату і прямую до ванної.

Кожного ранку одне й те ж саме і так триває до самої ночі, поки ми не позасинаємо. Багато хто казав, що нам просто потрібні діти, але не виходить. Скільки б ми не намагалися, дітей у нас так  і не з'явилось. А після кожної невдалої спроби щось всередині гасло і перетворилося лише на злобу. У наших стосунках більше немає кохання. Більше нема того вогника в очах. Ми собачимось, як ненормальні, а часом так голосно, що сусіди викликають копів. 

Я не розумію, чому ми ще досі одружені, якщо ми терпіти один одного не можемо. Звичка? Мабуть. За такими правилами, напевно, не одна пара живе і страждає. Ми не виключення. Все ж прожили ми більше семи років разом. З них три ми були щасливими по-справжньому, а далі нас почало поступово віддаляти одне від одного. З кожним роком все далі і далі, а тепер уже доходить навіть до такого. Я боюсь, що ще трохи і ми повбиваємо один одного. 

Але ні я, ні вона не можемо переступити через себе і подати на розлучення. Тому ми й надалі мучимо себе. Надалі страждаємо і живемо в цій агонії під назвою «сім'я».

Приймаю швидкий душ і змиваю з себе ранкову сварку. Не хочу повертатись у спальню, але доведеться, бо голому на роботу якось не фортить іти. 

Повертаюсь, але моєї дружини і слід простиг. Мабуть, на краще. Поки не повернулась, швидко одягаюсь і вибігаю з квартири. Сідаю у свій Мінівен і рушаю на роботу. Відчуваю себе втікачем. Немов я щойно зламав сейф у чужому будинку, викрав там мільйон баксів і втікаю з цим баблом куди подалі. Але все куди простіше. Я втікаю від своєї законної дружини. Мало що. А може, їй захочеться вийти з будинку і тут мені нерви ложкою з'їсти, а мені дуже закортить переїхати її машиною. Ненароком так. А в поліції сказати, що випадково натиснув на газ. Гарна була б відмазка.

На роботі відкидаю всі думки про дружину, хоча це важко вдається, адже мене дратує все і вся. Мій бізнес так скоро коту під хвіст полетить, якщо я не зберуся. У мене мережа автосалонів, а головний офіс знаходиться у нашому місті. Цей бізнес заснував ще мій прадід. Батько зараз не в змозі керувати цілим філіалом, тож він поїхав в інше місто, де знаходиться менший наш офіс. Часто він виїжджає закордон, щоб купити там щось раритетне. 

От і цього разу він мав летіти до Іспанії на аукціон, де буде виставлена сама раритетна машина іншої епохи. Я з радістю поїхав би замість нього. Відпочив би трішки, набрався сил, але ж він не погодиться замінити мене і це злить ще більше. 

– Привіт, – до кабінету без стуку заходить мій друг і за сумісництвом замісник. 

– Мг, – мугикаю і дивлюсь на нього з презирством. 

– Зайшов дізнатися як у тебе справи, а бачу, твоя знову тебе дістала, – зітхає він і зручно вмощується в кріслі навпроти мене. 

– А я бачу, що ти так і не навчився стукати у двері, – бурчу, втупивши свого погляду в папери.

– Ооо, так я вгадав. Ви знов посварилися, – примружує він очі, чекаючи моєї реакції. 

– Ага. В своїх думках я її вже переїхав машиною, – мугикаю, кинувши короткий погляд на Назара. 

– Фігово, друже. Вона тобі, як кістка в горлі, так і ти їй теж. Може, тобі поїхати і відпочити десь? Хоч розвієшся, подумаєш, а там і видно буде, що робити далі. Може, повернешся іншою людиною, – всміхається він.

– Я б з радістю. От тільки мій старий не захоче замінити мене. А якщо я поїду сам і лишу компанію на когось, він в першу чергу вб'є того, хто залишився, а потім пристрелить і мені дупу. Ти ж знаєш, що коли діло доходить до його бізнесу й автівок, він стає, мов божевільний. Я взагалі інколи його боюся, – пересмикуюсь від згадки про погляд батька, він у нього хижий і холодний. Такий, що по тілу відразу мурахи бігають. 

– О, так. Я в дитинстві від його погляду мало не дзюрив, – зареготав Назар.