Шанс

М'яке світло, обережно, наче ящірка, підкрадалося до ліжка Ксенії, розтікаючись по куточках її кімнати. За мить перші промінчики торкнулися довгого золотавого волосся й обличчя дівчини. Щаслива посмішка видавала приємний сценарій сновидіння.

Один, найнахабніший промінчик ковзнув по ледь тремтячих повіках. Невдоволено зморщивши ніс, Ксеня повернулася до стіни. Але це не допомогло. Як відлив тягне за собою дрібні камінці в безодню океану, так і залишки сну вислизали з її пам’яті. Марно вона намагалася згадати деталі які все швидше стиралися, залишаючи лише солодкий флер нічних переживань.

"От би так у реальному житті", — подумала Ксеня й потягнулася до тумбочки біля ліжка. З першого разу під руку потрапив крем для рук, потім гребінець, шматочок шоколаду і якась дрібничка. Довелося підвестися на лікті й подивитися. "Дивно. Може, на підлозі?" — теж нічого. Хочеш не хочеш, а довелося ставати на коліна. Ксеня обнишпорила все довкола ліжка, відсувала тумбу, й тепер сиділа на підлозі у повній розгубленості. "Може, вночі ходила до туалету й там залишила? Точно!" — майнула надія. Вона схопилася й побігла до вбиральні. Але світло, замість того щоб осяяти, лише затьмарило її обличчя більшою похмурістю. Теж немає…

Ксеня попленталася на кухню, запалила газ і поставила турку. Стояла біля плити в роздумах, аж доки коричнева пінка з шипінням не загасила конфорку.

— Бляха, знову мити, — пригнічено пробурмотіла дівчина, переливаючи каву до чашки.

Сіла біля вікна, відсьорбнула запашний напій, але обличчя залишалося байдужим. Дівчина була занурена в роздуми над проблемою, що спіткала її з самого ранку.

"Треба попросити допомоги. Піду до сусідів і попрошу зателефонувати", — подумала Ксеня. — "Ось що значить чарівна сила кофеїну: одразу мізки працювати почали".

У сусідній квартирі ніхто не відчинив. У наступній — теж. У третій, останній, з-за добротних дверей загавкав пес, змусивши дівчину стрепенутися. І тут вона помітила, що ходить по сусідах у напівпрозорій нічній сорочці, яка в сонячних променях ледь не розчинялася, демонструючи всім її принади.

Ксеня хутко повернулася додому й влаштувала справжній обшук. Перевернула кімнату, кухню, коридор і навіть лоджію. Зі злістю викинула оберемок речей із пральної машини. Телефона ніде не було.

Не звертаючи уваги на влаштований безлад, наспіх одягнула перше, що потрапило під руку, й вибігла надвір.

Побачивши у дворі людей, вона трохи заспокоїлася. Але картина, що відкрилася перед нею, здалася дивною. На дитячому майданчику було повно дітей різного віку: одні просто бігали, інші ганяли м’яча, треті дресували дворового пса. Поруч із переляканою дівчинкою на велосипеді біг рудоволосий товстун, розплившись у задоволеній усмішці — видно, татові щойно вдалося вмовити доньку поїхати самостійно.

Ксеня не могла збагнути, що відбувається. Вона помітила знайому з коляскою — ту саму, що завжди сиділа на лавці, втупившись в екран.

— Доброго дня! Дозвольте, будь ласка, зателефонувати з вашого телефону. Десь свій загубила.

— Що, вибачте? — розгублено перепитала жінка.

Ксеня повторила прохання, але малюк у візочку заплакав, і мати миттю перемкнула увагу на дитину.

У цей момент із під’їзду вийшов кучерявий школяр — сусід із верхнього поверху, син господаря магазину комп’ютерної техніки.

— Привіт! Дай, будь ласка, подзвонити! — кинулася до нього Ксеня.

Хлопець спершу посміхнувся, та коли дівчина схопила його за руку, усмішка зникла. Він здивовано перепитав, чи йому не почулося. Коли ж зрозумів, що сусідка не жартує, то пославшись на невідкладні справи, поспіхом з двору. Ксеня стояла в розпачі, не розуміючи, чому всі поводяться так дивно.

— Обережно! — пролунав крик.

І тієї ж миті в голову ледь не влучив повітряний змій із довгим кольоровим хвостом. За ним прибігла купа дітей і сивий дідусь, витираючи піт з чола, поспішав їм услід.

"Може, хоч він допоможе", — майнула думка. Але дідусь, вислухавши її, вирішив, що дівчину так вдарило змієм що вона потребує лікаря. Віддавши іграшку хлопцям, він запропонував супровід до медпункту. Ксеня втратила терпіння й утекла з двору.

Думки плуталися. "Може, й справді зі мною щось не так?" — думала вона, повільно підіймаючись у бік парку.

Біля входу стояв кіоск з водою та морозивом, поруч — старі автомати з газованкою. "Коли це тут усе під ретро зробили?" — здивувалася Ксеня. Вона купила води і вже хотіла попросити телефон у продавчині, але передумала. Та дивилася на неї занадто дивно.

Наприкінці травня вільну лавку знайти було нелегко. "Подивлюся, хто сидить із телефоном", — вирішила Ксеня. Але всі читали книжки, газети або розмовляли між собою. Нарешті дівчина знайшла порожню лаву й присіла.

За кілька хвилин поруч зупинився молодий чоловік:

— Можна сісти? — запитав він.

Ксеня мовчки кивнула, спостерігаючи за мурахами, що метушилися під ногами.

— Скоро буде дощ, — сказав незнайомець. — Бачиш, вони зводять гірку з землі — готуються. Мурахи ніколи не помиляються. Хоча в газеті написано, що сонячно весь тиждень, — він усміхнувся, але, зустрівши Ксені погляд, одразу посерйознішав. — Пані, у вас щось сталося?

Не знаючи, що далі робити, дівчина розповіла незнайомому хлопцеві все, що з нею сталося від самого ранку. Він слухав уважно, не перебиваючи. Лише брови передавали емоції: вони то зсувалися, висловлюючи глибоку замисленість, то злітали високо під чубок, показуючи щире здивування.

— М-да, — нарешті мовив. — Про щось подібне я читав у роботах Ніколи Тесли — про бездротову передачу інформації. Але знаєш, мені здається, це був віщий сон. Іноді люди так занурюються в сновидіння, що потім не можуть відрізнити його від реальності. Це минеться. — Він усміхнувся. — Мене, до речі, Ігор звати.

— Ксенія, — розгублено відповіла дівчина.

— Прогуляємося? Доки не зіпсувалася погода. Нічого, якщо я на "ти"?

— Все гаразд, — відповіла Ксеня, відчуваючи, як напруга спадає.